Софія Андрухович “Жінки їхніх чоловіків”

Саме так, це донька відомого тата. Відомого кожному, хто вміє читати і належним чином цим умінням користується. Мабуть, дітям відомих письменників писати нелегко. Нелегко писати й про дітей відомих

20 декабря 2005, 12:07

Саме так, це донька відомого тата. Відомого кожному, хто вміє читати і належним чином цим умінням користується. Мабуть, дітям відомих письменників писати нелегко. Нелегко писати й про дітей відомих письменників: майже неможливо встояти перед спокусою порівняльного аналізу. Але я не буду порівнювати двох Андруховичів. Софія на це заслуговує.

Інколи – хоч і дуже рідко – доля підкидає тобі ситуацію, коли так і кортить сказати якусь банальність. Ти жахаєшся такої несподіваної ганьби, ти опираєшся цьому бажанню скільки можеш, але з подивом розумієш, що тільки ця банальність може передати все, що ти насправді відчуваєш. Банальності-бо – колишні істини, тільки дуже засмальцьовані. А в житті трапляються моменти, які можна схарактеризувати тільки якоюсь дуже мудрою істиною.

Отак сталося і з моїм знайомством із Софійкою. З літературною Софійкою, а не реальною, само собою. Це просто дуже добра література. Як це не банально. Але це саме “просто дуже добра література” в найкращому, найшляхетнішому, найтоншому значенні цього, вже добряче підтоптаного словосполучення. У його дещо призабутому значенні, врешті-решт.

Це не те чтиво, яке занурює у новий, незвіданий світ. Це не феєрія образів, це не фантасмагорія розбещеної письменницької уяви, це не діонісії незвіданих та химерних почуттів. Ні, це просто ґрунтовне, майстерне, навіть трохи суворе та стримане письмо, яке лишає по собі неймовірне відчуття естетичної, інтелектуальної та духовної ситості. І знову банальність: це тексти, які відчутно роблять тебе кращим. Гидко й затягано це звучить, але нічого не поробиш, бо таки ж роблять. Ніде правди діти.

“Жінки їхніх чоловіків” це збірка оповідань, яка читається одним духом. Хоча збірки оповідань так не читаються ніколи. Так читаються тільки пригодницькі романи, і то у віці не старшому від п’ятнадцяти років. Софійка оповідає про жінок, але з таким самим успіхом це могли б бути оповідання про зелених ігуан. Бо насправді це тексти про світ, а світ можна намалювати ким завгодно. Просто так співпало, що Софійка найкраще бачить світ крізь жінок, а не крізь зелених ігуан.

Любителів почитати про страждання сучасної жінки прошу не зваблюватися назвою. Нічого про “лиху жіночу долю” там немає. Тобто ні, звісно, там описані проблеми жінок. Та їхніх чоловіків. А також їхніх дітей. А також морських свинок цих дітей. А також проблеми бігунів та собак, які страшно заважають на дорозі велосипедистам. І проблеми самих велосипедистів. Усе це є в світі, тому є й на сторінках цієї дивної книги. Але не стоїть в центрі уваги, будьте певні.

Бо в центрі уваги око. Велике, вологе й здивоване око, яке на світ дивиться. Дивиться – й надивитися не може. І хоче бачити все – солодке, гидке, зворушливе, недолуге, красиве, моторошне... Все. Головне – нічого не упустити. І, повірте – не упускає.

Якщо чесно, то для мене це найглибше літературне потрясіння останнього часу. Ці одинадцять оповідань породжують кількість думок, явно завелику для однієї голови. Тому всіх не позбавлених гідності бібліофілів запрошую приєднуватися. Може, разом ми їх колись-таки передумаємо...

Вікторія Наріжна

Рецензія була люб’язно надана мистецькою агенцією Артвертеп

Подписывайся на наш Facebook и будь в курсе всех самых интересных и актуальных новостей!


Комментарии

символов 999

Новости партнёров

Loading...