Світлана Пиркало “Не думай про червоне”

У творчому доробку Світлани Пиркало “Роман не для молодшого шкільного віку «Не думай про червоне»” — далеко не перша ластівка. Йому передувала “Зелена Маргарита” — на сьогодні дуже популярний твір серед молоді, й не тільки. Більше того, Пиркало працює для Української служби “Бі-Бі-Сі” (ВВС) у Лондоні, також є укладачкою першого словника українського молодіжного сленгу та співавтором книги “Без табу про «Без табу»”.

Якою має бути жінка в сучасній літературі? По-перше, вона має бути журналісткою, по-друге, належати до клану Одинаків, по-третє, курити вдвічі більше середньостатистичних чоловіків, напиватися у барах після роботи, вихідними спілкуватися з товаришем-геєм і..., по-десяте, вона просто зобов'язана шукати справжнє кохання у Лондоні. І, що найдивніше, немає ніякої різниці, звідки саме вона родом. Зовсім нічого дивного немає і в тому, що українка Павліна Стопудів, народжена в “країні, в якій, з точки зору Заходу, краще не народжуватися”, працюватиме в Корпорації новин і “писатиме вірші мовою, якої ніхто все одно не розуміє”, також врешті-решт опиняється там.

Павліні сім довгих років сниться один той самий сон. Задля його втілення в життя потрібно зовсім мало — полишити рідну країну і переїхати до Лондона, попередньо влаштувавшись на “найкращу в світі посаду” в Корпорації новин. Знайти необхідну адресу і дізнатись, що той, кого ти шукаєш, тут вже давно не живе. Потім познайомитися з його колегами за цехом, підняти на ноги усіх-усіх знайомих, з якими вона не спілкувалася роками, задля отримання хоча б якої-небудь корисної інформації. Написати листа. І дізнатися, що він одружений і тепер живе у Сан-Франциско. Ніколи не бути разом. Зустрітися на кілька днів і розпрощатися назавжди. Чекали хепі-енду? Хепі-енду не буде.

Дуже багато алкоголю? За часів “червоного режиму” книгу можна було б використати як взірець того, чому потрібно підтримувати боротьбу з алкоголізмом, проте за часів “Не думай про червоне” все виглядає інакше. “Мої герої пиячать переважно тому, що мені хочеться бути схожою на Хемінгуея, і найлегший спосіб цього досягти — це дати їм у руки по келиху. Хоча, оскільки героїня — жінка, то ефект іноді виникає не трагічний, а на кшталт «п’яніца мать — горє сємьї»”.

Пиркало, а також сила-силенна інших письменниць у різних куточках світу пишуть і писатимуть про сучасну жінку — таку, якою вона є. І справа не в тому, що таким чином робляться спроби довести, що вона теж має право, як і чоловіки, сама ходити у бар по п'ятницях. Зовсім ні. Просто, за словами Ребеки Вест (Rebecca West), феміністкою жінку щоразу називають тоді, коли вона висловлює почуття, що відрізняють її від безхарактерної ганчірки для витирання підлоги. Жінка врешті-решт прагне писати так, як усе відбувається насправді.

Павліна Стопудів — наша, рідна і близька до тіла. Її вчинки випадають з ряду логічних, встановлених віками штампів радянської культури, до того ж одного дня її випадково можна зустріти в метро.

Олена Синицька