Любко Дереш

Любку Дэрэшу, автору трех романов, сейчас чуть больше двадцати. Он учится во Львовском университете на экономическом факультете. Его лицо уже засветилось на обложке глянцевого журнала “Политик HALL”

Любку Дэрэшу, автору трех романов, сейчас чуть больше двадцати. Он учится во Львовском университете на экономическом факультете. Его лицо уже засветилось на обложке глянцевого журнала “Политик HALL” и глянцевейшого “Cosmopolitan”. Дэрэшевские тексты публиковал культовый немецкий журнал Kafka. Он стал автором бестселлера национального масштаба. Его “Культ” был издан в Германии, а это дорогого стоит – европейцы не слишком жалуют украинских авторов. На первых порах ему активно помогал Юрий Андрухович, поклонник всего свежего и талантливого. Именно Андрухович представил Любка немецкому литературному бомонду. А сейчас Любко Дэрэш – абсолютно самостоятельная личность. И прекрасный работник. Принимая во внимание всё вышеизложенное, мы приняли единственно верное решение: взять интервью у звездного юноши. Теперь оно перед вами. Угощайтесь!
Про творчі процеси
— Наскільки Ви дозволяєте собі розкритися в своїх текстах?
— Наскільки хочу, настільки і розкриваюся. Відвертість може стати літературним прийомом. Деколи я розкриваюся тільки на 10 відсотків, а інше все — вигадка. Інколи — майже повністю. Але я не ставлю конкретної мети показати себе то з такого, то з іншого боку, та ще й у відсотках. У літературі нічого подібного немає: якщо воно йде, то воно йде так, як треба. І ніхто насправді не думає під час писання, чи він розкривається, чи ні.
— Для того щоб книжки писати, використовуєте якісь препарати?
— Ні, не використовую.
— Вам на ясну голову краще працювати?
— Безумовно. Лама Олє Нідал, як розповідають легенди, ковтнув жменю марок ЛСД і йому нічого не сталося, тому що його свідомість була сильніша за сумарну дозу препарату, яку він з’їв. Поки наркотик тобі потрібен, ти не можеш ним правильно скористатися. А коли вже вмієш — він тобі й не потрібен.
Про можливу екранізацію, саундтреки і музику
— Ваші книги варті екранізації. Якщо б трапилася нагода поставити фільм за Вашими книгами, яку б книгу обрали?
— “Культ”. Це було б і глядачам цікаво, і мені приємно. Там є що екранізувати.
— Який саундтрек обрали б для своїх творів?
— Можна цілий список зробити з 12–15 композицій на півтори години.
— А яку музику краще поставити для “Поклоніння ящірці? Може, ambient, noise, industrial? Чи старі монстри року: Doors, PinkFloyd?
— Краще такий собі рочок. Гітара, легенька перкусія. Ненав’язливі гітарні соло.
— Наскільки сильно впливає музика, яку Ви слухаєте, на Ваші твори? Натхнення приходить через музику? Чи Вам краще працювати у тиші і спокої?
— Вплив доволі сильний. Я підбираю музику, яка б мене стимулювала. Ціную людей, які роблять дуже хорошу музику. Знаєте, дуже мало речей, які справді надихають настільки, що аж мурашки по шкірі. Музика, яка викликає мурашки по шкірі, мене надихає.
— Ви займалися музикою? З ким із музикантів хотілося б поспілкуватися особисто?
— Ні, я не граю. Хотілося б поспілкуватися з Гребенщиковим. Чи з Джоном Кейджем. Мені дуже подобається харківський лейбл “Nexsound”. Він займається незалежною музикою, і там працюють приємні люди.
— Зважаєте на людський фактор, симпатії до людини переходять на симпатії до її музики?
— Коли слухаєш певний тип музики, то розумієш, що людина, яка робить таку музику, не може бути гіршою наперед заданого рівня. Може бути скотиною, але не в тій сфері — не в творчості. Людина “спарена” з тим, що вона робить. Творчість — це невід’ємне від неї.
Питання, близькі до особистих
— Які люди входять до кола Ваших товаришів?
— Добрі люди, незлостиві, некорисливі, які не шукають один в одному вигоди для себе. Які самі по собі певною мірою самодостатні. І які надають перевагу тому, щоб ділитися, а не тільки брати.
— Як Ви ставитеся до тих, хто став спілкуватися з Вами тільки тому, що Ви — письменник, знана людина?
— Це приклад того, коли людина зацікавлена брати.
— Ви намагаєтеся з такими людьми не спілкуватися?
— Принаймні не щодня. Не впускати їх в коло щоденного товариства.
— Вважаєте себе звичайною людиною?
— Звісно. Коли скажуть на когось, що він — письменник, одразу ж починаєш уявляти собі мало не чудо-юдо, інопланетянина. Придивишся — руки, ноги, все, як у звичної людини.
— У “Поклонінні ящірці” дуже відчувається огида до гопників. А як зараз складаються стосунки із цим цікавим прошарком? Адже на економічних факультетах (принаймні в Києві) відсоток гопників досить високий.
— І у нас багато. Хоча насправді виявилося, що ніяких гопників не існує. Вони існують у 15–16-річному віці як галюцинації. Приходить людині 19–20 — всі вже нормально спілкуються, розмовляють на спільних вечірках. Розмежування стирається. Не можна жити старими масками.
— Вам сподобалися “Гопники Козлова?
— Я читав тільки його “Школу”. Це одна із щирих житейських книжок.
— Плануєте працювати за фахом?
— Життя покаже. Буде треба — буду планувати і буду працювати.
— Хто приймав рішення про вступ до Львівського університету?
— Батьки приймали рішення. Але і я був не проти.
— Навчання приносить якусь радість? Саме процес навчання, а не спілкування із однокурсниками.
— Не те щоб радість. Радше користь. Це, може, не дуже радісна користь, але корисна користь.
— Тобто навчання і здобута освіта будуть для Вас тилом?
— Так.
— Таке дуже пафосне запитання: що для Вас найпрекрасніше у житті?
— Можливість бути причетним до життя. Така сама пафосна відповідь.
— Цей випуск на e-Motion присвячено 1 вересня. Тому таке питання: за школою сумуєте? Відчуваєте ностальгію?
— Я ніколи не розумів, як старі маразматики можуть із таким теплом відгукуватися про школу, про студентські роки. А тепер чомусь розумію. Мабуть, старію... маразмію...
— Скільки ж Вам років?
— Та вже пісок сиплеться.
— Так скільки?
— Двадцять один.
— Це ще рання молодість. Але зараз уже можна і алкоголь, і цигарки купувати.
— Я не курю. Це мені нецікаво робити. А взагалі-то зараз все можна, але вже не так цікаво. 
Про письменників
— Як вважаєте, хто найсуворіший дядько/тітка (монстр) в українській літературі?
— Можна покласифікувати тих суворих дядьків. Можна виділити бабайок. Головний бабайка — Василь Шкляр (до речі, Шкляр таки справжній бабай –у нього і премія Золотий Бабай є – Прим. ред.). От він серйозно-суворий дядько. Я не насміхаюся зараз. Хай йому не гикається. Я просто кажу, що він дуже суворий і серйозний. Він з вусами. А вусаті дядьки дуже суворі. Це навіть малі діти знають.
— А за іншою класифікацією?
— Це вже не бабайки, а монстри-як-вони-є. Тут головний — Юрій Покальчук. У нього борода, кучеряве волосся, циган одним словом. Теж серйозне враження справляє, але не таке, як Шкляр. Крім того, Покальчук у душі добрий дуже, теплий.
— У мене ті ж самі асоціації і зі Шкляром, і з Покальчуком.
— Та, мабуть, так воно і є. А ще є не монстр, а гоблін. Володимир Єшкілєв. Це теж я з дуже великою любов’ю кажу. І хай йому також зараз стане добре. Він теж надзвичайно обхідливий. “Ласкавий мєрзавєц”. Це теж один із моїх улюблених персонажів української літератури.
— Хто ще входить до кола улюблених персонажів?
— Коли говорити про тих, хто входить у позитивний цикл, то це Юрко Іздрик. Він сама чарівність. Схожий на музиканта-експериментатора епохи 1950-х, який об´ївся грибів. Такий собі український Джон Кейдж (John Cage). Прибудджений (від слова Будда) він дуже і дуже.
 — Демонічно-химерний?
 — Демонічний у сенсі саме буддистському, східному, не в християнському. Іздрик — як аспект Будди.
 — Вам близький буддизм?
 — Співчуваю йому, але не в усьому. Тобто про нього я міг би сказати, що він мені близький. А він про мене — не знаю, чи таке скаже.
 — Як Вам музична і літературна творчість Ірени Карпи?
 — Абажаю її і її творчість. Так і напишіть. (Так і написали. — Прим. ред.).
— Без кого українська література могла б обійтися? Чи є зайві люди в літературі? І чи існує для Вас поняття зайвих людей?
 — Я дуже суворий прихильник позиції, яка не приймає нічого зайвого у світі. Все, що відбувається, має бути. Все справедливо, все геніально. А поняття зайві і незайві — це дуже обмежена позиція.
— Раніше Вас представляв Юрій Андрухович. У тому числі в Німеччині. Чи позначилися на Вас його впливи? Як складаються стосунки з ним та іншими українськими авторами?
— Юрій Андрухович робить абсолютно колосальну справу для української літератури та України взагалі. Те, що зараз пишеться в пресі про нього, свідчить про недостатнє усвідомлення того, що він робить насправді. Андрухович — один в полі воїн. Періодично пише в німецьку пресу статті про Україну. Останнє, що я читав, “Краткая история водки”. Там дуже дотепно описано семантичну різницю між горілкою та водкою. Це таке собі окреслення того, що є Україна, що — Росія, а також що є Європа, де і горілку, і водку по-справжньому не знають. Жарти жартами, але Андрухович постійно привертає увагу до України. Навіть такими статтями. Андрухович нагадує того, хто підкладає динаміт для спуску лавин. Знаєте, у горах для того, щоб спустити лавину, треба cпочатку підкласти динаміт, потім підривати, тоді й лавина сходить. Звичайно, у такому процесі будуть і жертви, і драма, але все закінчиться добре.
— Вам цікаво дружити і спілкуватися зі старшими за віком?
— Так. Молоде завжди тягнеться до старшого.
— Цікавіше, ніж з ровесниками?
— Зі старшими стосунки складаються, як у батьків із синами. Як в анекдоті про гранати.
— Що за анекдот?
— “Стоять батько з сином у себе на городі. В руках сина — гранатомет. Син питає у батька: «Давай, батьку, по курях пальнемо». Батько: «Давай, сину!». Пальнули — все розлетілося, пір’я та курява стовпом стоїть. Тепер батько пропонує сину: «А давай, сину, гранату у сортир кинемо?» Син: «Давай, батьку!» Кинули гранату. Сортир розлетівся, сортирний вміст — теж, літає над тим, що було городом. Син каже батьку: «Оце ми, батьку, славно постріляли!» – «Таааак. Добре, що в туалет кинули, а то би нам матір за курей дала»”. І в такому ключі проходить спілкування зі старшим поколінням. Кидаємо гранати, потім дивимося, що вийшло (сміється, неначе дитина. — Прим. ред.). Ви — позитивна людина, бачите, як з Вами весело (з цього я дуже радію. — Прим. ред.).
— А з ким так весело кидати гранати? З Андруховичем весело?
— З Андруховичем — не знаю, я з ним поки що не кидав. Знаю, що буде багато фекалій (Дереш ужив частотніше слово, але ж у нас цензура. — Прим. ред.), якщо гранату кинути із Поваляєвою (того ж дня відбулася презентація-читання “Поваляєва. Дереш”. — Прим. ред.). У неї такі скатологічні тексти! Є термін у психіатрії — скатологія. Вивчає все, що пов’язане із тягою до нечистот (знову було вжито звичніше слово. — Прим. ред.). Я не знаю, що із цього всього буде. Знаєте, був такий режисер Паоло Пазоліні (Pier Paolo Pasolini)?
Про мистецтво (надсучасне і просто сучасне)
— Так. “Свинарник”, “Мама Рома”, “Декамерон” — його роботи.
— А ще є такий страшний фільм “Сало, або 120 днів Содому”. Там герої їдять всіляку гидоту, наприклад, фекалії. Але це все в наш час лікують.
— Навіщо ж лікувати? У Франкфуртському музеї Модерного мистецтва величезний пам’ятник гидоті стоїть. І взагалі багато цікавого можна зустріти в Модерних музеях. Як Вам сучасне мистецтво? Інсталяції, перфоманси всілякі? Ви розумієте, що таке перфоманс? Адже зараз майже все — перфоманс, створений креативно-харизматичним митцем.
— Значення слова розумію. Дійсно, нині про все кажуть — перфоманс. Йдуть у ванну — вже перфоманс. Багато всього різного намішалося під цим поняттям: і справжнє, і фігня якась. Тому для мене важко знайти щось справді цікаве в сучасному мистецтві. Може, для певного кола людей такий пост-модерн і цікавий. Та я в те коло не входжу. У рідкісних випадках я відчуваю, що за окремими творами стоїть щось справжнє, “мурашки”: те, що пробирає аж до кісток. Треба, щоб мистецтво чіпляло. Неважливо, який зміст закладено автором, головне — побачити і почерпнути щось саме для себе, не занурюючись у всі мистецтвознавчі тонкощі. Це і є одна з рис того справжнього.
— А від яких творів мурашки по шкірі? Є твори, з якими Ви резонуєте?
— Останні кілька років уважалося, начебто треба стібати все, що перетинає звичну межу відвертості. Підходячи до відвертості себе самого, одразу переходили на абсурдистські штуки, на стьоб зі стьобного стьобу, на розумові піруети. Таким чином нівелювалася, втрачалася нотка щирості. Але направду — Юрій Андрухович тут найближчий. Він відчув оці мурашки. Поза тим, що про нього зараз пишуть і хорошого, і поганого, він наважується переступати межу самого себе. І в цьому дійсно його велич, ненадуманість.
Зовсім трошки про книжки
— Яка книжка захопила настільки, що поки не прочитали, не змогли відкласти її?
— “Сто прикосновений” Мелісси П (справжнє ім’я — Мелісса Панарелло (Melissa Panarello)). Це еротичний щоденник підлітка, в якому авторка детально описує свій сексуальний досвід. Але це не порнографія. Видно, що для дівчини це є справжнім. Вона переживає, пафосно кажучи, психо-духовну кризу. І не губиться в порнографії, а зцілюється.
— Такий її шлях?
— Так. Вона не побоялася пройти до кінця. І багато здобула для себе. Можливо, я вживаю занадто пафосні слова, але книжка щира. А якщо вона щира, то вже фактично спокутує те, що вона з’явилася на світ, свій первородний гріх (сміється, адже трошки іронізує. — Прим. ред.).
Інтерв’ю виглядає трошки незакінченим. Це тому, що ми сподіваємося ще поспілкуватися із Любком Дерешем.
Бесіду вела Катерина Гічан

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Поделись в социальных сетях

Теги

Читай также


Новости партнёров


Комментарии (1)

символов 999

Новости партнёров

Новости tochka.net

Новости партнёров

Loading...

Еще на tochka.net