Андрогін нашого часу

 

Ага. І не лякайтеся, брати і сестри, що мої відповіді видаються трохи дивними. Бо даю їх у різний час, в різному місці і з різним настроєм. А ще — ніколи не редагую, залишаючи завжди перший дубль. Бо так чесніше. От тільки Юлю Тимошенко чогось замінила на дядю-колю. Просто того, що вона в усіх на слуху, а він у таємниціJ).

 

— Нє-а. Він нажерся своїх улюблених бутерів (ну, ти знаєш: ціла буханка білого хліба, розрізана, помащена арахісовим маслом, напхана бананами і беконом) і не зміг просратися. Тріснув, просто сидячи на унітазі. Це навіть гірше, ніж смерть Джимі Гедрикса у блювотинні.

 

— З маминих дітородних органів. (Спасибі бабці, не допустила абортуJ).

 

— Чумі (CUMI). — індон.

 

— З тисячі убитих єнотів? Влаштувала би їм пишні похорони. Жалко пухнастиків.

 

— Занадто емоційна часом. Це не значить, що я без упину б’ю посуд об пики рідних і близьких, чи там далеких і двоюрідних. Просто надто сильно піддаюся впливам настою і мало можу його контролювати. Я працюю над цим (Карпа схрещує пальціJ). Пику можу набити, коли хамлять моїм друзям. Можу плакати на вигляд бездомного цуцика від усвідомлення того, що всім бездомним не поможеш... Можу від радості повідривати ґудзики на сорочці приятеля, що нічого такого не підозрював і балушить на мене круглі і красіві вирла... Можу зненацька подарювати яку-небудь свою дорогу і важливу річ (хоча я не фетішистка навіть стосовно свого ровера) комусь, хто в єдину мить викликав до себе таку теплу-претеплу емоцію. Дивно, що люди не завжди адекватно на це реагують. Типу, не можуть повірити у свою унікальність — хай навіть миттєву. Не менш, ніж переживати гострі емоції (якщо це ми їх переживаємо, а не вони живуть нами), я люблю їх давати. Кохання, захоплення, замилування так сильно змінює людей... Тішуся, коли з гівна виходить ляля. Значить, у гівні таки були лялівські паростки. Я просто їх вчасно полила...

 

— Тупі питання. Будь-які види тупорилих питань. Просто дивовижно, як людям не шкода часу свого життя, щоби питати одне й те ж саме, та ще й із такою настирністю.

 

— Найдовшого ще не проїхалаJ.

 

— Колишня краща подруга, у свій час дуже важлива людина, заради якої я готова була віддати життя.

 

— Ми його викупили з турецької неволі.

 

 Яку енергетику маєш, що хочеш донести до слухача?

— Залежно, що ми граємо. Якщо “Курву”, то, звісно, енергія має рвати і метати — чим більше розмазні на стінах, тим ліпшеJ) Шютка. Енергетика потужна, хочеться, щоби вона йшла фіт-беком від людей, що в залі. З хард-корною програмою все легше, вона “панят ніша”. А от тріп-хоп та інша наша електронщина експериментальна часто-густо викликає ступор у неініційованих... А в когось, навпаки, викликає катарсис. Знаєш, краще завжди мати десять обраних серед слухачів, аніж натовп тих, хто пре за картинкою з телевізора. Отже, коли у нас складніша програма, сповнена ніжності, проникнення і не-рядових емоцій, дуже тішить, коли люди теж знаходять у цій музиці частинки свого життя. Хай навіть елементарні частинкиJ.

 

— Ну, залежно, під час яких. Якщо це — літературна презентація, а народ починає поґо-денсити, значить, шо-та я там нє то написала...:) А взагалі, ці люди для мене — благословенні. Слем рулить. Це не для слабаків. І це мене заводить. Я і сама люблю мошпіт. Востаннє не хіло дістала чиїмось підборіддям по голові на концерті KORN. Ну, чуваку, який об мене вдарився, не пощастило більше. Просто трохи стрьомно раптом бачити, що ти — найменша і єдина дівчинка (ну, ви мене бачили... я ж тільки всередині мужикJ) в натовпі по пояс голих спітнілих велетенських скінгедів... Але всі вони однаково пильнують, щоби не звалити тебе на землю і не затоптати. Ну, і в нас так само. Як правило, слемляться найінтелігентніші шанувальники нашого музла, в той час як тупаки стоять десь там позаду і з понтом “ми-нєдатрогі” цмулять свої софт-дрінки.

 

 Для тебе є табу в музиці?

— Є. НЕ-мистецькість.

 

 Якщо зараз почати тебе критикувати, ти звернеш на це увагу? Чия критика для тебе важлива?

— Людей, які чогось досягли не так на загальному тлі, як у моєму власному сприйнятті. (Типу, до дупи якихось чуваків, що увійшли в підручники з історії, якщо їхні діяння не змушують рухнутися жодного фібра душі чи тіла). Для мене існує не так уже й багато авторитетів у літературі чи музиці України — ОК, списуємо це на мій типу нігілізм — та якщо вони є, вони дійсно важливі. Наприклад, Юрко Андрухович чи Кирило Стеценко. Якщо перший каже, що мій роман — геніальний, а другий, що наша музика просто випереджує час, як ти думаєш, чи повірю я натовпу тимчасової голоти, що буде вішати на нас ярлик “Как-та нє панятна... Неформат, чі штолі?”

 

 Найхимерніший дует у твоєму житті. Якщо ще не було, то з ким дует був би найхимернішим?

— З Наталкою Карпою, їй-богу. Тьотька-трансвестит (нє, ну може й нє, але так мені здається, коли дивлюся на її голову) їздить на мікроавтобусі з написом “КАРПА” і сердечками. Благословенний кіч! І пісню би з нею заспівала типу там “Мій Ангел”, “Мамина сорочка” (нічна?..), “Любов до України”... е-е-е... головне потім не померти так, як Джимі Гендрикс (чит. вище). Ну, типу смішно з антиподами було би познайомитися. Хоча, думаю, вона моїм існуванням гризеться куди більше, ніж я її. Уявляєте, підходить якась бабця до неї після концерту Організації допомоги юним католикам і каже: “Наталочко, а що то у вас за пісня така є — «САШАКУЙ»”? О, яке я дєвучці нефігове промо зробила, нє?:)

 

— Том Вейтс. (А взагалі важко так визначити єдиного монстра. Тож беремо найпершу народжену асоціацію.)

 

 Відчуваєш себе часом андрогіном?

— Угу. Частіше просто мужиком. Коли відвертаюся до стінки і хроплю. Шютка. Я зовсім не хроплю. Але запросто можу пити пиво на балконі своєї берлінської квартири, не вдягаючи майки. Типу такий вайт-треш чувак після обіду. Відтак до мене може прийти якась дівчинка чи хлопчик і буде мені робити їсти. А я її за це любитиму і навіть відірвуся від комп’ютера, щоби поцілувати в пупік.

 

 Найкрутіший персонаж України.

— Дядя Коля, міський божевільний.

 

 Вважаєш себе демонічною жінкою. Як у Теффі, або просто демонічною?  

— Нє-а, навряд. Я білочка. А ти бачила білочок-дємонів? Максимальний білочка-дємон — це білочка-летяга. Але так мене вже Дереш називає.

 

— Про маленьких. І про великих. Про чорних і білих. Про щасливих, не менш, аніж про нещасних. Про тих, хто витирає твої сльози, бо одного дня вони можуть самі в них розчинитися. Про тих, хто підбирає за тобою крихти твого сміху, бо одного дня вони можуть просто стати горбатими старцями. Про тих, хто цілує твоє чоло, бо вони мудрі. Про тих, хто цілує очі, бо вони лагідні. Про тих, хто здатен побачити окремий пейзаж у кожній лусочці на твоєму тілі, бо вони мають божественний зір...