Наталя Яковенко: “В Могилянці є студент з осмисленими очима...”

Продовження інтерв’ю. Початок — у випуску № 27.

— Наталю Миколаївно, на Ваш погляд, українське студентство вчора, сьогодні, і яке в нього “завтра”?

— “Завтра” — це Ви маєте на увазі працевлаштування?

— Ні, я маю на увазі, якого студента Ви хотіли б бачити.

— Києво-Могилянська академія — досить незвична така інституція, тому порівнювати мої студентські роки з цим студентством мені тяжко. В мене дуже добрий був університет, я глибоко шаную його, але це класичний університет.

Тут бурхливе студентське життя, розвинуте самоврядування (остання виборча кампанія, на якій студенти ще раз “обіграли” технології помаранчевої революції — це була така подія!). Тут у студентів без кінця якісь забави... Ми, викладачі, не дуже до них причетні, але ж на всіх весіллях не погуляєш.
Що стосується студентів з того боку, який мене цікавить, — можливостей розвитку, навчання, то у нас добре в університеті, тому що в нас є конкурс. Крім того, Могилянка — один із небагатьох вузів України, де практикується “чистий вступ”. У нас тестовий вступ — тести не поламаєш, навіть, якщо ти дуже любиш свого племінника, все одно ти йому нічим не допоможеш, хіба що його краще підготуєш до екзаменів. Машина все безсторонньо вирішує: в 9 написав — після 12-ї дня все подвір’я завішане результатами. Є чистий вступ — значить, є природний відбір... Враховуючи, м’яко кажучи, непрозорість вступу у Червоному університеті і абсолютну прозорість вступу у нас, ми отримуємо в принципі дуже доброго студента. А раз є добрий студент — він є вдячний матеріал! До нього можна говорити по-дорослому.

Навчання історії у нас відбувається так, що на першому курсі вони спершу забувають все, що вони вчили в школі, як страшний сон. Усі гуманітарії спершу слухають загальні курси з історії України, історії античності й історії первісного суспільства, а вже на другому курсі розподіляються.

Гнучкість системи викладання в Києво-Могилянській академії дозволяє вийти на новий рівень історичних студій. Ідея полягає в тому, що, окрім базових курсів, людина викладає лише те, чим вона займається науково. Цього практично неможливо досягнути в стандартному університеті, де важливо забезпечити людині навантаження. А в нас, скажімо, “Історію Візантії” читає пані Надія Микитенко, завідувач відділу з Київської Софії, доктор історичних наук, яка професійно займається цими сюжетами, “Історію Київської Русі” читає Олексій Толочко і так далі...

Ці люди, з різних наукових інституцій Києва, отримують копійки за свою роботу. Я дуже добре знаю, наскільки це копійки, сама викладала тут з 1993 року як так званий “погодинник”, за курс в магістерії “Історія Речі Посполитої” отримувала 48 гривень — це при всіх званнях, личках і регаліях. Так само й інші викладачі, адже абсолютна більшість з них — це доктори й професори. Вони згодні читати за ці 40–45 гривень, але заради чого? Заради доступу до студентів! І це є відповідь на Ваше питання. Бо тут є інтелектуально підготовлений студент, з осмисленими очима, який азартно слухає, який тебе перебиває, який задає тобі питання, який ризикує вступати з тобою в дискусію! (сміється) ...Вони в нас дуже самовпевнені, особливо на 2–3 курсі, але це зворушливо і до певної міри дуже схвально.

Головне не те, що вони мають якусь впевненість у собі, головне те, що вони інтелектуально розкуті, вони розуміють, їм цікаво. І найголовніше — з них можна вибрати собі аспірантів! А не сидіти в Інституті історії й чекати, доки чиїсь племінник чи племінниця надумає раптом стати кандидатом історичних наук, і тобі її скинуть, ти мусиш її взяти і, звісно, писати за неї дисертацію. Підготовка в неї нульова, вона нічого не розуміє, нічого не знає...

А в нас студенти починаючи з 2 курсу пишуть курсові, і, як правило, на 3 курсі точно вже “прилипають” до тієї “ячейки”, де лежить їх інтерес. Декілька років студент пише роботи під керівництвом викладача приблизно на одну тему, а коли пишуть магістерську роботу — це вже, по суті, половина кандидатської дисертації.

— Які Ваші поради майбутнім історикам?

— Моя порада майбутнім історикам тільки така, яку давав молодому поколінню Володимир Ілліч Ленін — це “учиться, учиться и еще раз учиться” (сміється).

Я висловлюю співчуття історикам з провінційних університетів — нема бібліотек. Те, що оптимісти говорять про потужність і всемогутність Інтернету, до науки відношення не має. В Інтернеті виставляються популярні журнальчики і різноманітне читання, але ніколи і ніде не стоять солідні наукові журнали чи першоджерела. Якщо й є якісь серйозні програми — до них треба платний доступ. Наші університети, навіть Києво-Могилянка, не є членами університетських систем або консорціумів, тому ми не маємо таких можливостей, як колеги з-за кордону. Тому все, що я можу порадити — це приїздити сюди і спілкуватися з нашими хлопцями і дівчатами, поступати до нас в магістерку...

Далі буде...

Підготувала Наталія Дуб’яга