Юрій Покальчук. Бесіди з надзвичайним письменником, першокласним перекладачем і цікавезним чоловіком. Глава ІІІ.

3. Про колонію — важливою справою, пов’язаною і з літературою також Наскільки мені відомо, Ви опікуєтеся колонією малолітніх злочинців. Якщо можна, розкажіть про цю Вашу роботу. Чому Ви обрали саме

11 октября 2005, 18:28
3. Про колонію — важливою справою, пов’язаною і з літературою також
Наскільки мені відомо, Ви опікуєтеся колонією малолітніх злочинців. Якщо можна, розкажіть про цю Вашу роботу. Чому Ви обрали саме таку діяльність?
— Як і завжди — випадок. Ще в 1980-х роках відкрили можливість для журналістів відвідувати такі колонії. І газета, в якій я тоді працював, мала написати про неї репортаж. Я викликався. Поїхав туди. Спілкувався з підлітками. Виступав для них, розповідав їм багато історій зі свого життя. І коли мав їхати, на зустрічі перед усіма вихованцями (тоді там було близько 800 підлітків) кілька з них встали і сказали: “Ми дуже просимо приїжджати до нас ще. Ми тут усі покидьки суспільства. Ви — перша людина, яка говорила з нами по-людськи”. Я їм відповідаю, що часто приїжджати не зможу — в мене часу немає. А один підліток каже: “Ми знаємо, що у вас мало часу. Але в нас часу багато. Ми будемо на Вас чекати”. Ця фраза змусила мене приїхати ще раз. А потім ще раз, і ще раз. Ми почали робити рукописний літературний журнал.
Згодом, уже відвідуючи колонію кілька років і випускаючи там отой журнал, я написав  про справи в колонії дуже жорстку статтю у московську “Літературну газету”, коли там Щекочихін був  редактором відділу. І він мене, напевно, підставив, бо дав назву моїй статті — “Детская тюрьма”. Після виходу, мене звинуватили в тому, що я виношу сміття з хати. Ніби-то мене туди (в колонію. — Прим. ред.) пустили, а він — страшне пише. Проблем було... трохи.
Пізніше почалися закордонні поїздки. І в колонію я не їздив. У мене була перерва років на п´ять чи шість. По тому, вже через декілька років, я приїхав. І в мене була думка зробити про колонію фільм.
Я поїхав із ТБ зробити спочатку сюжет, у якому показав би, як усе змінилося. Але виявилося, що не тільки крісла, штори, приміщення, а й люди-вихователі і вчителі — ті ж самі. Виявилося, що ще два роки колоністи випускали журнал і писали “головний редактор Юрій Покальчук”. І я повернувся туди знову, і зараз я там — член наглядової ради і, ніби грім адський, шеф колонії ось вже шостий рік.
Нині я той літературний журнал випускаю як справжній. На нього треба приблизно 300–400 баксів — дорого коштує, але з типографії виходить гарним, справжнім.
Матеріалів на книги від підлітків у мене — мільйон. Я часто допомагаю і тим, хто вийшов і хоче вчитися, почати нове нормальне життя. У мене вже кілька студентів із колишніх вихованців. Є навіть і на 3-му і 4-му курсах. Я постійно спілкуюся з колоністами (і колишніми — також). Вони дзвонять часто зі своїми проблемами: то одного побили, то обікрали, то хтось помер і так далі. Клопоту вистачає. Ось це — реальність життя.
Як діти ставляться до Вас як до людини, і чи читали вони Ваші твори? Вони сприймають їх так, як усі, чи якось інакше? І взагалі, ті, хто знає Вас особисто, сприймають твори так, як усі, чи якось інакше?
— Я думаю, що ні. Всі сприймають по-своєму. Ті, хто дуже близькі, — їм читати важко. Знаєте, у мене є дуже близький друг, він працює на впливовому телеканалі, ми мешкаємо поруч 22 роки. Так от, він не сприймає мої твори, якщо й читає. Він знає мене давно і добре, і бачить багато відмінностей між мною і моїм героєм. Оксана, моя донька, сприймає мої твори краще, ніж він. Вона більш відсторонена.
4. Персонажі і реальні люди. Клікніть сюди і дізнайтеся, хто вони.

Подписывайся на наш Facebook и будь в курсе всех самых интересных и актуальных новостей!


Комментарии

символов 999

Loading...

информация