Юрій Іздрик “АМ тм”

“Література — це не тарганячі перегони, а привід до оптимізму, надії, радості пізнання, любові, симпатії та багатьох інших приємних речей” (Юрій Іздрик).

Є книжки, про які не можна говорити, не згадуючи постійно їх авторів. Тому що внутрішнє “я” автора, його переживання та настрої настільки міцно сплелися з його текстами, куди вкладено талант письменника, вміння перекручувати реальність, пропускати її крізь себе і видавати щось лише віддалено на неї схоже, що його книжки — продовження самого автора. Або, можливо, — й окремі його складові.

Юрій Іздрик — постать яскрава і колоритна. Про нього ходить безліч чуток (скоріш за все тому, що він мало що розповідає про своє життя). Але в інтерв’ю, як і в своїх книжках, він стовідсотково щирий і правдивий, іноді навіть різкуватий. Коло захоплень Іздрика включає і музику, і візуальне мистецтво, і літературу, які цілком гармонійно співіснують в його житті, доповнюючи один одного. Юрій Іздрик —  редактор добре відомого журналу “Четвер”, у якому дебютували Любко Дереш, Ірена Карпа, Світлана Поваляєва та багато інших нині модних письменників. Юрій Іздрик — письменник, чиї книги потрібно розплутувати, над якими варто замислитись, в яких кожен знаходить щось від себе самого.

Новий витвір Іздрика “АМтм” (саме “витвір”, бо багатий на цитати і метафори текст нагадує якийсь нереально складний візерунок) Марко Павлишин назвав “актом терору щодо мистецтва, 11 вересня на стовпах святині муз” через його радикальність, неймовірну кількість ракурсів на один часовий проміжок, розтягнутий на всі вісімнадцять новел.

“АМтм” — збірка новел, а радше — розкиданих частинок калейдоскопу; клубок парадоксальних думок та розхристаних почуттів, оформлених постійним відчуттям тривоги та неспокою, постійних пошуків себе (?), сенсу життя (якщо він є) і “дверей” до реальності (якщо про таке поняття, як “реальність”, взагалі доречно говорити). Такий собі пазл потоку свідомості.

Читаючи цю книгу, складається враження перегляду фільму, в якому фабула лишається тією самою, а погляд на неї, ракурс камери, текст та декорації — інші, а відтак, іншим вбачається і його зміст. Але до розуміння єдності багатьох різних картинок приходиш не одразу — лише коли через деякий час помічаєш знайомі деталі, адже картинки ці переплетені знаками, іменами і подіями. Та не складаються докупи, бо йдуть від центру, а не до нього.

Не можна не згадати про мову Іздрика — вона особлива, має свій ритм, що нагадує серцебиття, свою музику — звуки свого життя. Сам Іздрик якось сказав, що “самою суттю його книжок є змагання з мовою, дивні ігри з мовою. Спроба йти за нею, керувати нею”.

Якщо вам хочеться прочитати книгу, від якої важко відірватися і яку важко зрозуміти, намагаючись усьому знайти конкретне пояснення; яку, перечитуючи, можна відкрити на будь-якій новелі і повністю заглибитись в нетрі тексту. Якщо ви хочете отримувати задоволення від мелодики мови, то вважайте, що ви таку книжку знайшли.

Якщо хочете дізнатися про Іздрика більше — вам сюди, на розмову із ним.

Murushki