Тарас Прохасько. Початок розмови

Із Тарасом Прохаськом я спілкувалася саме після презентації його книжки “З цього можна зробити кілька оповідань” і книжки Наталки Сняданко “Сезонний розпродаж блондинок”. Тарас і Наталія знову читали свої твори, але вже у режимі “кріс-крос”. Він — її, вона — його. Такого іронічного, вдумливого, простого і щирого читання давно не було.

Це трохи смішно, але на цій презентації були присутні чоловік з десять, включно із Тарасом та Наталкою, двома охоронцями, які спілкувалися по рації в одному приміщенні, та ще деяких колоритних персонажів. Серед яких і я — ваша покірна слуга. Представлення книжок проходило у рамках VII Київського книжкового ярмарку. Поза сумнівом, Львівський книжковий форум (вересень–2005) було проведено на вищому рівні, це була справжня подія у літературному житті. Кияни ж не змогли порадувати навіть прихильників вітчизняної книжки, організувати бодай “піар духу”. Інакше чим пояснити той факт, що на зустріч Сняданко–Прохасько прийшло кілька людей? Та й взагалі, цей ярмарок більше нагадував торговельне наметове містечко із харчами, ніж літературний форум. Але ми відійшли від теми.

Інтерв’ю ми провели на Республіканському стадіоні. Уявіть: посеред холодного порожнього величезного простору стоять двоє — одна із диктофоном (хоча по ходу розмови Тарас намагався його забрати, аби в мене руки не примерзли до записуючої “бісівської машини”) — і мило спілкуються про літературу і всілякі навкололітературні явища. Результат — перед вашими ясними очима.

Інтернет-версії творів

e-Motion: Як редактор інтернет-видання, я не можу не спитати про інтернет-версію “З цього можна зробити кілька оповідань”. Вона відрізняється від опублікованої на папері?

Т. Прохасько: Не знаю. Я її навіть не бачив. І про неї вперше почув у Харкові (за кілька днів до цієї розмови. — Прим. ред.). Тому не маю жодних коментарів із цього приводу.

e-Motion: А як Ви ставитеся до цієї ситуації: хтось опублікував у Інтернеті Ваш твір, причому Вас не спитавши і не давши знати?

Т. Прохасько: Я думаю, що за законами юридичними або суспільними, це не правильно. З точки зору традиційних моральних норм, потрібно було б просто попередити. Навіть опублікувавши, можна було просто повідомити.

e-Motion: Наприклад, у Росії багато авторів абсолютно не проти розміщення своїх творів у Інтернеті — це ж розширює їхню читацьку аудиторію. А як Ви ставитеся до публікації своїх текстів у Мережі? Не проти цього?

Т. Прохасько: Ні, я не проти. Абсолютно. Тому що я не є бізнесменом, книговидавцем. І мені, якщо я вже щось написав, було б по-дурному із цим усім сидіти вдома. Бо я ж не для себе писав. І ясно, якщо це може бути комусь потрібно, то мені від цього має бути тільки радісно і приємно. Але я це говорю стосовно себе. Знаю, що реакції бувають дуже різні. А я за те, щоб мої твори публікувалися, в Інтернеті в тому числі.

Письменство, інша праця і заробіток

e-Motion: Не таємниця, що заробляти літературою в Україні можуть декілька письменників. І Ви, мабуть, — не з їх числа. Якою роботою, крім літератури, Ви займаєтеся? Працюєте за фахом — біологом?

Т. Прохасько: Я не працюю за фахом уже багато років. Але весь час робив щось таке, щоб можна було утримувати сім’ю. Не цурався різної роботи — бармена, наприклад. Робив різні програми на радіо, створював якісь проекти...

e-Motion: “FM-Галичина” один із них?

Т. Прохасько: Так. Це починалося, власне, як радіопередача. Та я робив і тематичні передачі. Зараз уже кілька років працюю в газеті. Починав звичайним репортером, потім — колумністом Львівської газети “Поступ”. Тепер почав працювати у Франківській газеті журналістом-колумністом.

e-Motion: Ви живете і працюєте у Франківську?

Т. Прохасько: Так. Переважно там проводжу свій час.

Довлатовські “Наші” і Прохасьчині “З цього можна зробити кілька оповідань”

e-Motion: У своїх інтерв’ю Ви казали про Довлатова як одного зі своїх улюблених авторів. Читаючи Ваші “З цього можна зробити...”, пригадуються Довлатівскі “Наші” та “Зона”. Ви відчуваєте на своєму тексті їхній вплив? Чи це було несвідомо?

Т. Прохасько: Це було несвідомо. Я не буду зараз раптом удавати: “О, є якісь «Наші». Та я навіть нічого не чув”. Тобто, звісно, я їх читав, і вони мені подобалися. Очевидно, що Довлатов мені сподобався раніше, ніж я його прочитав, ніж я з ним познайомився. Коли я відкрив Довлатова, я відчув радість і щастя — це було те, що я б хотів робити, але я знаю, що у мене такого ніколи не буде, адже я маю інший уклад психіки, розуму і все таке інше.

Щодо “З цього можна зробити...”, то це спроба робити те, що я б хотів робити в ідеалі. Взагалі-то багато критиків кажуть, що моя послідовність від “Інших днів Анни” до “З цього можна робити...” — це є абсолютне зниження рівня, і підозрюють, що це є для того, аби бути зрозумілим, популярним. Але насправді я про таке не думав ніколи. Я навпаки думав: цієї книжки ніхто не буде читати. І спеціально робив її у якнайбрутальніший спосіб. Тобто там докладено мінімум зусиль літературних. От буквально літературних.

Воно було написано абсолютно неправильно. Я її написав буквально за три ночі. Хоча ясно, я про неї думав значно більше. І взагалі думав, що вона буде сприйнята як виклик, як брутальність якась. Тому що там я нічого літературного не бачу. Я просто хотів зафіксувати на папері такий от спосіб мовлення, такий спосіб мислення, тому що він є мені близьким. От у мене, наприклад, коли я або їду в поїзді, або йду десь, чи збираюся заснути, то у мене моє минуле і взагалі все, що є навколо мене тепер, маячить у такий спосіб. Тобто це є страшенно фізіологічна література, пов’язана із фізіологією моєї психіки.

Тарас Прохасько: про нові літературні тенденції і традиції, журналістику і родину.