Ольга Кобилянська “Людина”

1891Пан Епамінондас Ляуфер (у деяких виданнях – Ляуфлер), цісарсько-королівський радник, мав велику повагу, вплив і немалі доходи. Була у нього слабка сторона – пристрасть до спиртних напоїв. Але

1891

Пан Епамінондас Ляуфер (у деяких виданнях – Ляуфлер), цісарсько-королівський радник, мав велику повагу, вплив і немалі доходи. Була у нього слабка сторона – пристрасть до спиртних напоїв. Але цього поки що ніхто не помічав. У Ляуфера було чотири доньки і син, якого любив до нестями, вважав своїм майбутнім. Мати так само обожнювала сина, не раз у мріях бачила його лісовим радником в елегантній колясці поруч із багатою жінкою, а усі йому низенько кланяються. А ще краще, якби він став лікарем або й надвірним радником. А те, що Герман-Євген-Сидор не любив учитися, матір недуже засмучувало. Вона ненавиділа “висушених тверезих професорів”, які мучили її синочка, називали упертим і злим.

Доньок природа не обділила красою, у дівчат не було відбою від женихів. Одне непокоїло матір: дві середні дочки, Олена й Ірина, любили читати серйозні книги. Особливо Олена. А потім ще й так палко розказувала про них молодим людям, що юрбою її оточували. При цьому сперечалася, розбирала, і в її устах звучали такі небезпечні слова, як “соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке...” А слова доньки про “рівноправність між мужчиною і жінкою”, про те, що жінкам треба вчитися і самим себе забезпечувати, викликали у матері сором і лють. Товаришки пані радникової радили їй заборонити Олені читати книги і висловлювати подібні крамольні думки. Однак мати нічого не могла вдіяти з Оленою і не наважувалася застосовувати силу. Тим більше, що сестра Ірина завжди знаходила слова, щоб заспокоїти матір і виправдати вчинки сестри. До них інколи приєднувався молодий чоловік, студент-медик Стефан Лієвич, який приїхав додому на канікули. Він розповідав про те, що в Швейцарії поширилася жіноча емансипація, що жінки навчаються в університетах, прагнуть бути самостійними і рівноправними з чоловіками. Тут же він побачив “сонне царство”, а якщо якась жінка намагається “збудити сонну сестру”, її висміюють і засуджують, як, наприклад, Олену. Олена відповідала, що це наслідок “нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення”. Мати ненавиділа Лієвича ще й за те, що він ніколи не знаходив доброго слова для її сина, а, навпаки, при кожній нагоді “читав нотації” за його недостойну поведінку і лінощі.

Пізній вечір після великодніх свят. З невеличкої хатини вийшли Олена і Лієвич. Сьогодні у них прощальний вечір, бо Стефан змушений поїхати на два роки, щоб закінчити навчання. Вони не знаходять слів, щоб висловити свої почуття. Стефан висловлює жаль, що родина Олени його не терпить і може присилувати її вийти заміж за когось, на їхню думку, достойнішого. Але Олена відповідає, що цього ніхто не може зробити проти її волі і просить вірити в любов, а поки що їхні заручини – таємниця. Пристрасно прощаються, просячи один одного триматися два роки розлуки, любити і вірити.
 
Хоч для Германа-Євгена-Сидора наймали репетитора, він щоразу приносив за кожне півріччя все гірші і гірші свідоцтва. Нарешті навчання Сидора закінчено. Він поїхав на однорічну військову службу. Разом з ним відійшло і щастя родини Ляуферів, бо незабаром стало з'являтися безліч векселів за борги сина. Пан радник же все частіше затримувався у кав'ярнях, інколи там і ночував.

Якось Ляуфер сидів з товаришами за склянкою горілки і жалівся, що син доведе його до жебрацтва пиятикою, картярством і “прочим ледарством”. Лікар жаліє приятеля і говорить, що у нього ж іще дві незабезпечені доньки. Йому заперечують, що дівчата, вийшовши заміж, самі себе позабезпечують. Адже Олена уже, мабуть, заручена з ким? Батько відповідає, що донька не хоче за нього заміж, бо не любить. Ляуфера підняли на сміх, сказали, що у нього вдома “бабське панування” і що це недопустимо, щоб дівчина відмовлялася від заміжжя лише з причини нелюбові. Коли йшли додому, лікар запропонував радникові поговорити з Оленою, кажучи, що вона добра, шляхетна і не захоче, щоб родина страждала від бідності. І тільки тут батько дізнався, що його донька зустрічалася зі Стефаном Лієвичем, навіть була таємно заручена. Потім трапилося нещастя: молодий чоловік “набрався десь у шпиталі тифу й помер”. Олена тяжко переживала, навіть захворіла, тому й звернулася за порадою до лікаря і змушена була йому все розповісти. Батько дуже образився, що останній про це дізнався, і попросив свого товариша поговорити з дочкою, умовити її.

Лікар прийшов поговорити з Оленою. Став говорити, що дівчина повинна думати не лише про свої почуття, а й про обов'язки перед родичами. Олена відповіла, що батьки самі винні у негідній поведінці її брата. Лікар вирішив викласти всю гірку правду: “всі вони знищені, ...її батька через якусь–то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддаляють зі служби”. Олена вражена, але каже, що вона була до цього готова. Лікар підказує – вийти заміж за К-ого, який незабаром проситиме її руки. Дівчина категорично відмовляється, бо не любить його. Старий чоловік аж розсердився, доводячи, що їм нікуди дітися, якщо не прийде звичайна місячна платня, адже старша сестра сама має дітей і до того ж скупувата, на платню Ірини – вчительки музики – теж не проживеш. І хто ж буде догодовувати батьків? Олена: “Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання... хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами...”

Через два тижні після цієї розмови повернувся радник додому сильно напідпитку і в лихім настрої. Жінка почала йому докоряти. Чоловік зло розсміявся і сказав, що у неї немає сили навіть доньку свою приборкати – вона й слухати не хоче про заміжжя з К–им, хоча це було б порятунком для усієї сім'ї. Тут увійшла Олена. Вона була з пачкою нот і сказала, що йде до Маргарети, а повернеться пізно. Мати кивнула, а батько став на порозі, питаючи, яке діло вона має до вчительки музики у такий час і в таку погоду (надворі був дощ і сильний вітер). Олена відповіла, що вона за гроші переписала ноти і повинна їх сьогодні віднести. Батько розлютився: не може порядним людям у лице подивитись, коли згадає, що донька “відкидає поважного чоловіка, й замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім'я, цілу мою родину...”. Олена: “ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини”. Батько почав кричати і проклинати дочку, кажучи, що вона все одно підкориться йому, тому що ще неповнолітня.
 
До тієї самої хатини, звідки вони з Лієвичем виходили три роки тому, прямувала Олена. Тут жила стара вчителька Маргарета С, її щира порадниця і подруга. Вона не здивувалася несподіваній гості, бо так бувало часто. Олена сказала, що хоче написати листа К-ому, щоб він не приходив просити її руки, не принижувався, адже вона його не любить і відмовить. Маргарета почала умовляти Олену підкоритися, доводила, що К-ий – непоганий молодий чоловік, добрий і вона незабаром звикне. Олена відповіла, що він не раз хвалився перед Стефаном, що його нічого не дивує, усе він скуштував і “ніяка жінка не в силі довший час придержати”. То ж чи може вона вийти за нелюба? “Ми вели б неустанну боротьбу між собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть”. Стара вчителька відповіла з жалем, що такі думки не доведуть до доброго, адже ж зовсім не краще бути самотнім, нікому не потрібним, та ще й у бідності. Дівчина замислилася, зайшовши думками у безвихідь. Вона розуміла, що повинна дотримуватися своїх поглядів, бо “пропаде, як тисячі перед і за нею”. Єдина мрія – що настане час, коли “справедливість перестане бути якимось даром ласки... жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам”. Олена: “Моральна нужда і абсолютна бідність – се одне й те саме. Наслідки їх однакові”. І просить паперу, щоб написати листа К-ому з відмовою.

Герман-Євген-Сидор закохався, але дівчина залишилася глухою до його почуттів і відмовилася стати дружиною. Хлопець не знайшов ніякого іншого виходу, як вистрілити собі в лоб.

Найстарша дочка Ляуфера вийшла заміж за старого, але багатого чоловіка і проживала далеко від родичів, раз чи двічі на рік пишучи листи. Сестри не були між собою близькі, тому Олені було важко писати листа з проханням дати в оренду частину поля за містом, що належала зятеві. Відповідь чекали довго, нарешті зять погодився на невигідних для Ляуферів умовах, але діватися було нікуди. Родина виїхала в село.
 
Минуло п'ять років з того часу, як Ляуфери проживали на селі. Життя їх було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами пияцтва Ляуфера. Головувала в родині Олена. Ірина вийшла заміж, але повдовіла і повернулася додому, а наймолодша, Геня, жила у родині старшої, де привчалася до господарювання.

Був осінній сонячний день. У селі панувала тиша. Багато людей поїхало на ярмарок. Веселив око лише темний дубовий ліс, до якого звертали відпочити мандрівники. Туди попрямувала й Олена. Вона була така ж гарна, як і п'ять років тому, тільки “біля уст уклалася морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму й утоми”. Олена задивилася на мурашник і пригадала статтю відомого російського критика Писарева “Бджоли”. Як багато почуттів піднімалося в її душі колись проти “трутнів”. Тепер вона читала дуже рідко. Згадала про лист, дістала з кишені і прочитала уже в котрий раз. Найстарша сестра писала, що хоче продати землю, яку вони орендують, то ж хай заздалегідь домовляються з новим господарем, інакше через рік опиняться без оселі. Пані радникова зломилась. Ірина часто хворіла, а найменша сестра, уже доросла, повернулася і тяжко працювала на полях нарівні з чоловіками. Сподіватися на чиюсь допомогу чи пораду було нічого, тому Олена й не розповіла родині про негативну відповідь нового господаря землі, а намагалася в котрий раз сама знайти вихід. Раптом почувся тупіт кінських копит, і вона побачила візок, у якому сидів молодий чоловік, по одягу видно, що лісничий. Олена привітала його й дозволила себе підвезти. Фельс, так звали цього її знайомого, розповів, що залишається на службі у барона, що купив ще одне село і замінив собі коня. Раптом коні рвонули вбік і ледь не перевернули візок. Фельс ухопив поводи. Потім повернувся до Олени і питав, чи вона не злякалася. Олена відповіла, що стала боязлива, бо рідко виїжджає. Усі коні при роботі, а чужих просити не хоче. Фельс сказав, що мусить щодня виїжджати своїх коней, тому може їх давати їй. Однак Олена зауважила, що сама не поїде; зійшлися на тім, що виїздитимуть разом.

Через чотири дні в ту саму пору Фельсів візок знову зупинився перед помешканням Ляуферів. Фельс привіз дівчину додому. Олена була стомлена, але привітним і лагідним голосом просила його приходити ще. Після цієї прогулянки Олена стала сумна, мовчазлива. Коли ж Ірина вимовляла ім'я Фельса, дівчина уникала її погляду, а та не розпитувала, хоч бачила, що з сестрою щось діється. Чекала, поки сама розкаже.

Одного разу пані радникова стала допитуватися в Олени, коли та напише листа новому власникові землі. Дочка відповіла, що треба ще зачекати. Мати засумнівалася, чи принесе це чекання порятунок, але Олена запевнила, що все буде гаразд, “а ся дівчина не говорила ніколи на вітер”.

Ірина сказала, що їй передавав вітання Фельс. Олена була в замішанні, а Ірина продовжила, що їй здається, ніби Фельс цікавиться Оленою. Олена стала думати про Фельса, намагаючись віднайти у ньому щось привабливе для себе. Але не знаходила, хоч вірила, що його любов не могла не вплинути на неї.

Олена часто стрічалась із Фельсом на самоті. А якщо хтось із родини з'являвся вдома, ставала мовчазною і шукала собі заняття на кухні.

Коли випав сніг, лісничий почав приїжджати щонеділі і забирати усіх на прогулянку. Часто катав саму Олену. Він зовсім втратив свою сміливість щодо неї, а вона, навпаки, – говірлива, весела, зовсім ним заволоділа. Одного разу Фельс ледь їй не освідчався, а вона відштовхнула його такими різкими словами, що той, мало не заплакавши, подався геть. Потім перепрошувала його, говорячи, що вона така нещаслива. І це було правдою.

Настав Великдень. Олена повідсилала парубків та дівчат до церкви. Сама пішла на город і журливо задумалась. Мимо саду йшла стара Катря, мати сільського старости, і привіталася, як велів звичай. Стала розповідати про те, скільки гостей з'їхалося до пані лісничихи, скільки там усього напекли. Подарувала писанку і побажала, щоб за рік Олена їла паски уже не сама, а з чоловіком та дітьми, бо ж не годиться дівувати увесь вік.

Того самого дня після обіду зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик з родиною і молодий Фельс. Він не зводив з Олени очей, і вона не полишала його увагою. Усі присутні говорили, що з них вийде добра пара. Іринка слідкувала за сестрою, відкривши для себе її таємницю (одружитися з нелюбим, але багатим), і дуже непокоїлась. Говорила, що не може прийняти такої жертви, але Олена втішала її, що робить це задля родичів. Сьогодні усе мусило вирішитися. Коли гості попрощались, Олена пішла в кімнату шукати якусь хустку. До неї підійшов Фельс. “Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою!” Вона стояла перед ним у важкій боротьбі. “Ви не любите мене? – прошептав, глибоко зворушений. – Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?” Олена: “Я хочу, Фельс! О боже, я хочу, хочу...”

Уночі Іринка благала, щоб сестра не робила цього. Олена: “Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені”. То ж хай Ірина не будить у ній колишню людину, не мучить сумнівами.

Через місяць увечері на подвір'ї Ляуферів зібрався натовп селян. Фельс настояв, щоб весілля було гучним і пишним. Пані радникова проходжується між гостями. Їй здалося, що повернулися старі добрі часи. Вона пишалася, що її доньку вибрав найгарніший мужчина в околиці. А особливо тішила стару пані купа весільних подарунків, серед них – велика скринька зі сріблом на дванадцять персон, яку подарував Фельсів барон. Приїхала на весілля і Маргарета. Вона постарішала і посумнішала. Ходила мовчки по кімнатах і слухала пані радникову. Та хвалилася, як Фельс любить Олену, який він добрий, і що віддав їм маленьку хатинку в місті. Маргарета не може забути, що Олена відмовила К–ому. Він тепер суддя, має великі доходи і живе безжурно, одружився з донькою багатого броварника. Мати сказала, що ще невідомо, як би до них поставився К–ий.

Олена, у білій сукні, заховалася в одинокім кутку. Вона виймала зі скриньки один лист за другим і, не дивлячись, роздирала їх. Нарешті залишився один. Взяла до рук, але не витримала і вирішила прочитати в останній раз. Це були останні слова Стефана, писані для неї. Дівчина притиснула листа до уст, а потім подерла його на дрібні шматочки. Вона підійшла до вікна і закрила лице руками. Незабаром почула, як під'їхав візок. Вона добре знає, хто ним приїхав. Ноги під нею задрижали. “Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі!.. Чи – його? – Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?..
 Вона заллялась несамовито сміхом.
 ...Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила порятунку.
 Він підвів її і притис до грудей.
 – Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!”

За матеріалами Бібліотеки української литератури

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Поделись в социальных сетях

Теги

Читай также


Новости партнёров


Комментарии

символов 999

Новости партнёров

Новости tochka.net

Новости партнёров

Loading...

Еще на tochka.net