Сергій Жадан “Гімн демократичної молоді”

“Але він не знав головного – поправити ніколи нічого не можна”.Шість новел про становлення малозаконного середнього бізнесу в Україні. Шість смішних і життєвих ситуацій. Шість трагічних і звичних

Але він не знав головного – поправити ніколи нічого не можна”.

Шість новел про становлення малозаконного середнього бізнесу в Україні. Шість смішних і життєвих ситуацій. Шість трагічних і звичних історій. Шість приводів для розмірковування над сенсом життя. Шість куплетів “Гімну” з приспівом, що, як не дивно, дуже нагадує чеховські, довлатовські або й єсєнінські настрої (зокрема – “Тогда, юношей я верил в потом. Но ничего и никогда не бывает потом”).

Перша, найдовша і найменш жорстка, новела “Власник найкращого клубу для геїв” – міні-путівник для “клубних” бізнесменів-початківців. Гога (він же – Георгій Ломай) і його друг дитинства Сан Санич вирішують, що для розв’язання своїх життєвих проблем їм потрібно відкрити клуб. Але яким він має бути, що таке клубний бізнес і як його робити, вони не знають напевно (щоб не сказати, що вони повні профани). Зате Гога вже викупив кафе “Бутерброди” і запросив арт-директора Славіка, худрука-невдаху зі смішними амбіціями. Саме Славік і запропонував формат клубу – для геїв. Для колишнього “братка-бандюка” із “Боксерів за справедливість” Санича і спекулянта а-ля Корейко із “Золотого теляти” Гоги такий формат досить дивний (це аж дуже м’яко кажучи). Але вони погоджуються і відкривають перший у Харкові гей-клуб “Бутерброди”. Писати, що було далі, означає просто переповідати сюжет, а цього дуже не хотілося б робити. Жадан пише так, що кожне слово несе зміст і його не можна ані змінити, ані переставити – автор справжній майстер форми. Жарт випливає із контексту, розмірковування про кохання і секс не можна вмістити в одне речення, бо вони втратять сенс і щирість.

“Балада про Біла і Моніку”... Ну, справжня сучасна балада. Про кохання? І про нього також. Про стосунки між чоловіком і жінкою? Так. Про дивні почуття? Звісно, що так. Написано з гумором, приправлене сарказмом? Аякже, інакше це був би не Жадан. Красива історія? Настільки, наскільки може бути красивим брутальне життя. Романтика? Певно.

Третя новела. “У Харкові, 15 років тому, нормально стояли брати Лихуї – Гриша і Сава. ...вороги їх поважали – вони могли вийти удвох на стінку, їх ламали і змішували з чорним харківським грунтом, вражені їхньою мужністю та ї**натством вороги відносили їх на плечах додому і викликали швидку, брати відлежувались, заливали рани спиртом (я зараз говорю про душевні рани) і знову йшли в бій. Це викликало якщо не повагу, то, принаймні, острах – попадеш під такого, мов під екскаватор, лікуйся потім, якщо зможеш”. Їхній новий бізнес – ритуальні послуги. Суперовий крематорій нового типу, повний набір послуг “від а до я”: з відспівуванням, капличкою, плакальницями і т.п. “В нашому бюро вам запропонують дешеві ділянки в одному з наймальовничіших районів Слобожанщини, ритуальні аксесуари за демпінговими цінами, автоперевезення, а також послуги професійних працівниць ритуальних послуг, духовних осіб і тамади”. Чому новелу про крематорій названо “Сорок вагонів узбецьких наркотиків”, зрозумієте, коли дочитаєте хоча б до приїзду Івана, небожа Лихуїв, до Маріуполя. Зазначу ще таке: напевно, це найжорсткіша новела з усієї книги. Хоча вона і не лишає по собі неприємного “післясмаку”.

“Особливості контрабанди внутрішніх органів”. Назва говорить сама за себе, до того ж розшифровується у першому реченні. Найголовніших героїв у новелі немає – є просто герої, яким треба перетнути кордон. Цигани із партією “японських” телевізорів – насправді телевізори в’єтнамські та ще й без кінескопів. Українська проститутка, “студентка” Ягелонського університету, яка потрапила під першу ж випадкову кулю, випущену тими ж таки циганами, розлюченими після невдалої спроби контрабанди. Знайомий Жадана – Бондаренко, якому конче треба до Німеччини – до своєї колишньої дівчини, що його кинула й одружилася із німцем за першої-ліпшої нагоди. “Вона, пояснював, просто нещасна й вразлива жінка, яка не витримала розлуки, сука вона, намагався я його переконати, але він навіть слухати не хотів”. “Щось сталось, щось жахливе і невідворотне, щось змусило її зрадити, думав він, стоячи на польському кордоні, ...але все ще можна поправити, усе ще може стати на свої місця, усе буде добре. Але він не знав головного – поправити ніколи нічого не можна”.

“Хай священик договорить, все найсмачніше там у кінці”. Історія про зйомки для італійців “кіно на гендерну тематику для боротьби з українською проституцією”. Знімати фільм узявся оператор Гавриіл – звісно, він завжди мріяв про справжнє кіно, а не про кримінальні хроніки, що він знімав натомість – на замовлення свого друга Валюні. Валюня накропав сценарій, що схожий радше на порнуху, ніж на агітку проти проституції. В головних ролях – дві жінки, одна з яких “проста українська дівчина”, насправді – проститутка, інша – профспілковий лідер, що має утримати над прірвою розпусти духовність “дівчини” і не відпустити її до італійського борделю. Ті, хто хоч раз дивився фільми категорії ХХХ, зрозуміє, якими мають бути умовляння – певно, що не щирою, задушевною розмовою у статичних позах. Потім ще у сцену в кабінеті профспілкового лідера запросили карлика, для надання більшої “етнічності” (чому саме карлика, одразу і не поясниш). Можна було б назвати “Хай священик...” порно-буфонадою, якби не почуття, без яких навіть зйомки ххх-кіно не обходяться. Пафосно звучить? – так. Але так воно і є.

Остання, шоста і найкоротша, новела “«Металіст» лише для білих” схожа радше на есей, присвячений незалежності (у найширшому значенні), демократії, владі, державі. Роздратування, біль, сарказм на початку змінюється роздумами про те, як можна уникнути залежності, страху, залишившись вільним, зберігши любов, не потонувши і “обломавшися”. Логічне завершення збірки.

Сергій Жадан, мабуть, саме тому і такий популярний, що в кожній новій своїй книжці інший. “Гімн демократичної молоді”, залишаючись по-жаданівськи легким, іронічним, смішним, – мудріший, доросліший і тому сумніший від своїх попередників. Я не хочу сказати, що вони були менш глибокі, або примітивніші – “зовсієм ніє”, але ця нова книга могла бути написана тільки зрілою, дорослою людиною (біологічний вік тут ні до чого). Чомусь мені здається, що жаданівська аудиторія подорослішає із “Гімном...”. Але й підлітки мають бути задоволеними – не “грузить” автор своєю філософією. Цікаво його читати. Втім, як завжди.

Катерина Гічан

Книгу було люб’язно надано видавництвом “Фоліо

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Поделись в социальных сетях

Теги

Читай также


Новости партнёров


Комментарии

символов 999

Новости партнёров

Новости tochka.net

Новости партнёров

Loading...

Еще на tochka.net