Микола Хвильовий “Я (Романтика)”

“Цвітові яблуні”

“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. <…> Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків”.

Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. Я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. Минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул – глуха канонада. Насуваються дві грози.

Атака за атакою. Напирають ворожі полки. День і ніч я пропадаю в “чека”. Наше помешкання – палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії – все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.

Я бандит – за одною термінологією, інсургент – за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я – чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни: доктор Тагабат, Андрюша, третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах). У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника. Андрюша сидить із розгубленим обличчям. Ревком призначив його в “чека” проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою “розстрілять”, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.

Я: “Докторе Тагабате, як ви гадаєте?” Доктор: “Розстрілять!” Андрюша мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор регоче. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ матері... І мати тихо, зажурено дивиться на мене.

Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: за дальніми кучугурами горять села. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Але Андрюша поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Але коли Тагабат чітко підписався під постановою – “розстрілять” – мене взяла розпука. “І я, главковерх чорного трибуналу комуни, – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Але я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. Я подумав, що доктор – злий геній, зла моя воля. До розстрілу присуджено – шість! На цю ніч досить!

Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті, “тьма на моїй совісті!!!” Переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.

Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати. Вона підходить до мене, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. “Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо”.

Наші назад: з позиції на позицію. На фронті – паніка, в тилу – теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: юні фанатики комуни. Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках. А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність. Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша звертається до мене: “Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут”. Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю. Доктор Тагабат передав мені справу – “діло № 282”.

У кабінет ввійшли жінка в траурі і мужчина в пенсне, налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав допитувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі. Чекаєте приходу нового спасителя світу? “Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?..” “Розстрілять!” Жінка сказала, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна. Підскочив вартовий і вивів їх.

Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в екстазі. Гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну. В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Але вертаюся і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м'ятежний сину!” Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата: “Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими”. Я кинув різко: “Всіх у підвал. Я зараз буду тут”. Не встиг я цього промовити, як кабінет задрижав від реготу. Я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.

III

Це були неможливі хвилини. Але я знав, що мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. На протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією. Образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину. В обід прийшов Андрюша: “Дозволь її випустить! <…> Твою матір!” Я мовчу, потім грубо кричу: “Провалівай!” Андрюша не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат: “От так стража! Всі повтікали!” А він залишився. “Так, це був вірний пес революції”. Я побрів без мислі на міські пустирі.

Надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я збився з ніг. Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.

Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п'є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Сонце зійшло. Конає вечір. Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд”. Доктор єхидно дивиться на мене – у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним. Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.

З-за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл. За всю дорогу жодна з черниць не вимовила й слова. Я йшов по дорозі в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. Невже я веду її на розстріл? Так, це була дійсність. А може, це помилка? Може, треба зробити по-іншому? Але це є єдина дорога “до загірних озер невідомої прекрасної комуни”. “І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі”.

Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!”. З натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. “...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями”. Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурено дивиться на мене. Навкруги – пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати. Пориваюся крикнути: “Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе”. Знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала. Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. “..Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню”.

Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. Та раптом – дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!” В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.

Ішла гроза. “...Там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.

За матеріалами Бібліотеки української літератури