Олег Соловей “Танок, який виконують всі дівчатка”

КРАСУНЯ І ЧУДОВИСЬКО

…Ця страшна книжка написана “не для дітей”, як не по-шерехівськи точно зазначено в анотації до неї. Правильніше б сказати – жахлива, тому що страшне пов’язане із предметом страху і зникає разом із ним. Натомість жах окантовує буття мерехтливим контуром і нікуди не йде. Тож “Танок, який виконують всі дівчатка” Олега Солов’я – якраз страшна книжка. Вона страшна, тому що талановита у своїй невивершеності – раз. Тому що висловлює аспект донецької правди – а розуміння того, що аспект донецької правди не є правдою київською чи львівською, доступне далеко не всім – два. І три – тому що анонсується автором саме як “книга прози”. Ця понура впевненість присутня як в етюдах, з яких складається перша половина збірки, так і в експериментальній повісті, що нею заповнена половина друга.

Загалом у збірці О. Солов’я домінує відверто богемний стиль. Знамениті рублені фрази а ля Гемінгвей чи Міллер з їхньою глибокодумною порожнечею. “Життя не буває двічі. Щодо смерті, то все набагато складніше. Не знаю, чому так виходить, але так уже є”. Помітна й відсутність сюжету. Себто сюжет зведений до не-важливості сюжету. За значущістю він рівнозначний умінню героїв ефектно відкоркувати пляшку пива й знічев’я черкнути запальничкою. “Валяюся в ліжку. Вивчаю стелю. Зауважую павука, але не маю жодного бажання його вбивати”, – снує головний герой свою власну інтимну герменевтику. Передбачаючи іноді й безпосередню реакцію на реальність: “Я повертаюся з маґазину з двома пляшками горілки «Хлібний дар» і великим шматком сиру”. Звісно, не для павука.

Отже, “Танок, який виконують всі дівчатка” направду донецьке чтиво. Про це свідчить не лише рясна топоніміка збірки етюдів з повістю, але й відповідний антураж. Небагатослівні чоловіки тут носять пальто, їздять трамваями і п’ють так, як п’ють лише на Сході. Низькорослі жінки працюють вчительками, їдять яєчню з грудинкою і займаються незграбним сексом по чужих квартирах. Зауважуємо гнітючий дефіцит свіжого повітря і повітряних-таки замків у явно терикон/тинентальному кліматі буднів. І кожен еротичний епізод цієї щоденникової прози можна, даруйте за каламбур, спробувати на смак.

У проміжку між нав’язливими думками про адюльтер в героя з’являються постфактумні рефлексії типу: “Помічаю на столику другий фужер. Так, ти все-таки тут сьогодні була. Хоча я можу і сам пити одразу із двох фужерів”. Або виникають і зовсім вже безумні ідеї щодо потреби “написати дешевий роман і продати його московському видавництву”. І це зрозуміло, адже коли “навколо тебе – завше якісь придурки”, а всі “письменники, які намагаються розповідати історії, просто тупі уроди”, то пробиває на творчість. От лишень – інерційну, уявлювану і необов’язково реалізовану в складних соціальних умовах. “Я хотів би про це написати книгу”, – щокроку звіряється неліричний герой, – “я хотів би про це написати роман”, “можливо, я зможу написати роман”, “все одно я колись напишу непогану книгу” і так далі. Хоч ніяких Ітак далі наш Одисей не бачить.

Звісно, у глибині пухнастої душі кожен із письменників вважає себе Красунею. Він прагне змінити цей потворний світ, а всілякі чудовиська йому заважають із своїми квартирами і фужерами. Він, повірте, не символіст, наче Хвильовий, а вони на нього все одно лізуть: різноманітні дупи, тупі уродки і прибацані тьолки. І от він їх скидає, скидає – на папір, звісно. Але до чого ж тут читач?!

Ігор Бондар-Терещенко

Олег Соловей. Танок, який виконують всі дівчатка: Етюди, повість (Перша книга прози). – Донецьк: Видавнича аґенція “OST”, 2005. – 136 с