В. Медвідь “Лови: Вибрані твори”

МЕДВІДЬ НА ЛОВАХ…Сьогодні мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ письменницької праці. Наприклад, чому всі жалі Стефаника з Тесленком такі мовчазні й лапідарні, а Медвідева печаль,

4 июля 2006, 14:17

МЕДВІДЬ НА ЛОВАХ

…Сьогодні мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ письменницької праці. Наприклад, чому всі жалі Стефаника з Тесленком такі мовчазні й лапідарні, а Медвідева печаль, представлена у збірці його вибраного “Лови”, така балакуча?

Втім, звідки ж тим основам було взятися? В Україні ніколи не існувало власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в європейському сенсі слова, оскільки обговорювання політичного питання завжди заборонялося урядом. Натомість, як відомо, побутував специфічний дискурс – філософування, в основі якого здебільшого лежали проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т.ін. По суті, вся методолоґія малоросійського філософування – від Сковороди, якого світ ловив та не спіймав, аж до Медвідя, який самотужки полює за сенсом буття, – це відвертий самоаналіз, ґрунтований на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методолоґія була виведена свого часу з філософії Шелінґа і запроваджена у нас в якості універсального засобу пізнання світу.

Користає з вищезгаданої методи і В’ячеслав Медвідь, чия “метафізична” творчість широко представлена в його збірці “Лови”. До книжки увійшли вже знакові тексти цього знаного творця міфологічного напряму в модерному письменстві: найкоротший роман в сучасній українській літературі “Льох”, новели “Лови”, “Реставрація церков”, цикл прозо-поезій “Спомини навиворіт” (“Три періоди творчості”, “Перо птаха”, “Доба тоталітаризму”), есе “Доба стилізації”, “Галерник і наглядач”, “Село як метафора”, мемуарні екзерсиси “Чуже місто”.

Насправді ж обміління філософсько-літературного дискурсу, про яке мовилося вище і яке намагається застерегти Медвідь, розпочалось набагато раніше. Починаючи вже від символістського роману кінця позаминулого століття, велика форма втрачає епічну точність. Головним завданням романіста стає утворення певного словесного і образного марева, байдужого увазі недільного читача. Романний світ ніби як сам повинен скластися у цьому первісному хаосі слів, викристалізувавшись з нього лише завдяки незначним зусиллям автора. Зокрема, альтернативою радянського хаосу, а також реакцією на вичерпність сюжетного роману, постала питома “вольтерівська” есеїстика, покладена на відчуття часу. І першим з неназваних героїв такої метаморфози був В’ячеслав Медвідь.

Він справді першим у часі соцреалістичного періоду став писати так званим “потоком свідомості”. Белетристика тих часів, коли Медвідь ще був активним членом спілчанської спільноти, дописуючи до “Літературної України” і вряди-годи відвідуючи підпільну боярську літтусівку, була нецікавою: передбачуваність сюжету робила читача розумнішим за автора. Значно краще виглядали Медвідеві есеї – такі собі пригоди селянської душі у столичних нетрях, “де та письменнота живе”. Всі ті переміщення сприяли появі своєрідної суміші двох дискурсивних стратеґій: концепту і стиля. Це виглядало, як богемний капелюх автора супроти саморобних меблів на його кухні. “Не романтичне начало, а персонаж – ось що втратило силу в романі”, – міг би сказати Ролан Барт про твори Медвідя, якби їхнім героєм не був, як прийнято чомусь вважати, Український Народ.

Подальше прирощення текстуальної маси (півтора десятка сторінок роману “Льох”) не вивело розглядуваного тут автора з виритого ним самим льоху аристократичної безхребетності. Назагал маємо не роман, не повість, а взагалі не знати що: якісь довжелезні, як пасма тютюнового диму, аморфні утворення, не занесені до періодичної системи літературних жанрів. Апофеоз безструктурності, сновидіння синтаксису, жанровий диморфізм. За свідченням самого автора – “манюня новела іззавбільшки за вічність”. У цих творіннях Медвідя слова з’єднуються таким, по-мазохістськи правильним, ритмічним робом поліської говірки, що в читача складається враження справжньої риторичної музики. Насправді ж це не бенкет уяви, а лексичний обід селюка, коли жування з мовчанкою за столом стають космосом.

Хоч плетіння Медвідем контекстуальних словес іноді таки може мати неабиякий вплив на непідготовленого читача. Це свого роду колія, втрапивши в яку, оповідачу вже не варто перейматися глуздом оповіді: стильова необхідність сама його створить і вивезе. І “потік свідомості” вже не виглядатиме чимось сумнівним, оскільки при тому передбачається чітка вибудованість такого бездоріжжя. Словом, це не важко. “Намарюєш собі такий стан прихвореного звірятка або дитини, – диктує рецепт Медвідь, – і в спорожніло-степлілому зорі виказуєш всенькому світові свою вдячність за надане право і далі тривати у закуйовдженому на право творіння просторовиську”.

Між іншим, в літературі це досить сміливе починання – тягнути якусь внутрішню псевдо-сюжетність. Мовляв, описування переслідує певну мету, яка полягає не в тому, щоби актуалізувати попереднє бажання, зробивши це на якійсь там 342-й сторінці роману, а в тому, щоби самому стати “попереднім моментом”. Тому кожен період опису тягнеться в Медвідя доти, доки вистачить терпіння здолати цю “гулицю” і з’їсти цей “гірок” його черешнево-полинових писань. Доки не витончиться черговий образ зазвичай сплюндрованого села, і його чухраїнська душа не розсиплеться фосфоричною крихтою в утробі зажерливого дисплея-кита, власноруч, зрозуміло ж, змантаченого на кухні.

Ігор Бондар-Терещенко

В. Медвідь. Лови: Вибрані твори. – Л.: Піраміда, 2005. – 212 с.

Подписывайся на наш Facebook и будь в курсе всех самых интересных и актуальных новостей!


Комментарии

символов 999

Loading...

информация