Ярослав Голобородько “Поетична меритократія: Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Тарас Федюк”

ТАЄМНА ЛОЖА ЯК ТЕМНА ЛАЖАЗ деяких пір видавництво “Факт” видає не поетичні книжки, а те, що зазвичай з’являється після них – символи успіху і слави. Або путівки у вічність, до яких, безперечно,

ТАЄМНА ЛОЖА ЯК ТЕМНА ЛАЖА

З деяких пір видавництво “Факт” видає не поетичні книжки, а те, що зазвичай з’являється після них – символи успіху і слави. Або путівки у вічність, до яких, безперечно, належить міні-дослідження Ярослава Голобородька “Поетична меритократія”, присвячена творчості Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука і Тараса Федюка. Зокрема на прикладі “успіху” цього тріумвірату дається спостерегти долю поета у м’ясорубці “незалежності”: після буремних років від нього залишається тільки біофрагмент у черговій поетичній серії або чиємусь дослідженні.

Розводячись про поетику вибраних авторів, Я. Голобородько завважує, що “нинішній час із його культом прагматизму, технологічності й технологічної комунікації, домінантою матеріальної аксіології утверджує іншу парадигму ментально-інтелектуальних цінностей”.

Яка ж вона, ця парадигма новітніх цінностей у храмі літератури? Як формується нині оспівана Я. Голобородьком меритократія, себто влада інтелектуалів, представниками якої тут названо вищезгадану трійцю поетів? Питання, справді, потребують відповіді, оскільки з наукової еквілібристики автора дослідження може скластися враження, що світом, не дай Бог, править таємна поетична ложа, а не явна АУПівська лажа.

Зрозуміло, що у випадку з розглянутою в книжці творчістю чолівки АУП (В. Герасим’юка, І. Римарука і Т. Федюка) маємо чергову спробу новітніх інтелектуалів власноруч утвердити себе у вічності. Коли ж не виходить зробити це “поетичним” словом, закликають на допомогу літературознавців, адже будь-який оригінальний жест вимірюється не оригінальністю, але доречністю.

Втім, розвідка Я. Голобородька таки має під собою концептуальне підґрунтя. Очевидно, ми надто захопились постмодернізмом, і треба повернутися до кострища традиційних цінностей української культури. Себто до героїв останнього вибуху гуманізму в нашому гетто – В. Герасим’юка з І. Римаруком і Т. Федюком. Мовляв, слід знаходити для себе маленькі радощі не в заримованих матюках сьогодення, а хоча б ось у “метафоричній” ліриці вісімдесятих, транскрибованій під брутальні двотисячні.

Справді, як сталося, що по прочитанню “Поета у повітрі” В. Герасим’юка, “Діви Обиди” І. Римарука і “Золота інків” з “Таємною ложею” Т. Федюка ніхто не поцікавився, чому правдивий метафоризм у поетичній традиції сьогодення так швидко накрився пітьмою? Чому перестали активно правити бал останні містики і естети на кшталт вищезгаданих Герасим’юка з Римаруком? Тим паче, коли метафоризм виявився найпослідовнішим транслятором в укрсучліті принципів модерністської поетики. Може, ці поети виявились неактуальні для новітніх часів?

Ось, наприклад, розглядувана Я. Голобородьком збірка І. Римарука “Діва Обида”. Поетика її хваленого звукопису сьогодні позасемантична, будучи орієнтована на споконвічно “вкраїнську” музичність звучання, що, як правило, по-хлєбніковськи безглуздить мову: “а кошуля катуш а незгашених душ”, “їдло для бидла”, “я пам’ятаю: пам’ятником був” і т.д.

Або наразі “Поет у повітрі” В. Герасим’юка. Що сказати? Звичайно, у назві збірки закладено потужну метафору, яка розплітається на образи покинутих небесних грядок і знетямленого поета, що разом з херувимами і серафимами заступає на вахту. Але потужна метафора – діло нехитре. Насправді вона характерна не міццю, а провокативністю. Натомість у випадку із “метафоричністю” Герасим’юка уява малює лише безпорадно завислого, наче комп’ютер, поета – завислого саме через власну недосконалість і невелику вагу у теперішньому часі.

Тож замість штучно вирощеної “меритократії”, що мала б продукувати поетичні бестселери, маємо аморфне твориво наших підупалих на славі поетів, оскільки гра у них продовжується з образами, які давно вже перестали бути героями масової свідомості. Наприклад, уява знаного вісімдесятника В. Герасим’юка оперує неіснуючими речами на кшталт “зниклого у повітрі дзвону”, про який поет згадує у численних своїх інтерв’ю. Здається, він свідомо розбудовує в собі покійницьку образів, не бажаючи розпізнавати сигнали часу. Життя, звичайно, нескінченний процес, але сучасний поет відчуває його ритм лише тоді, коли вміє розкласти безперервність руху на умовні відрізки і періоди.

Зрештою, теоретизування поетів з нестоличних 80-х завжди виявляло логічну неспроможність, оскільки було незаконним переносом – підміною логічного хода словесним плетивом типу “летарґійного летурга” чи малоадекватних пасажів з К’єркегора чи Еліаде, як у В. Герасим’юка – з поезії у філософію, історію, природничі науки. Іноді цьому зараджували викликані на допомогу літературознавці, які підказували, що зокрема поетичне слово “Таємної ложі” Т. Федюка “доцільно сприймати крізь органіку й систематику тих художньотворчих, а ширше – діаноетичних (інтелектуальних) канонів, що воно їх визнає над собою”, себто що вірші, мовляв, були вигадані на допомогу пам’яті. А зберегли їх для нащадків з єдиною метою: аби іноді втішатися спостереженням того, як орально долаються майже фізичні труднощі віршування.

Втім, саме життя стає все більш брутальним і спрощеним – вже не до цих “метафоричних” запитань В. Герасим’юка: “Чи стане легіт неба риком дике?” Вже не до цих “поетичних” тонкощів – снів, димів, відображень, фігур інтуїцій і всякого іншого “солодкого літопису колін”. “Неначе склоріз, обтинає нам пам’ять склероз”, – підсумовує “метафоричне” мовчання І. Римарук.

Як бачимо, нинішні поети, яких обслуговує Я. Голобородько у своєму дослідженні, гостро відчувають потребу ре-ідентифікації. Вона виникає з багатьох причин. По-перше, це суто біологічна втома, яку не завважують в НСПУ, де шістдесятирічні поети досі ходять у молодих. По-друге, соціальна неадекватність, оскільки не всі з них забезпечені матеріально, і тому більшість “поетичних” зусиль витрачаються на сварки в кулуарах Шевченківської премії. Нарешті, це бажання дискредитованої АУП відповідати часові, себто всього лише пускати пару в сюрчок за рахунок експлуатації “співчуваючих” літературознавців та видавців.

Ігор Бондар-Терещенко

Ярослав Голобородько. Поетична меритократія: Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Тарас Федюк. – К.: Факт, 2005. – 108 с.

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.

Поделись в социальных сетях

Теги

Читай также


Новости партнёров


Комментарии

символов 999

Новости партнёров

Новости tochka.net

Новости партнёров

Loading...

Еще на tochka.net