Юрко Покальчук “Шабля і стріла”

Здається, за останні п’ять-сім років про жодного іншого автора не було сказано стільки, скільки про пана Покальчука: “мовна характеристика не відповідає тому часові та тим істотам нещасливим”,

Здається, за останні п’ять-сім років про жодного іншого автора не було сказано стільки, скільки про пана Покальчука: “мовна характеристика не відповідає тому часові та тим істотам нещасливим”, “смикону цього Покальчука за стиль” (В. Довжик), “Юрій Покальчук як письменник і людина може хоч кого ввести в оману” (В. Медвідь), “Покальчук зводить рахунки з комплексами підсвідомості.” (К. Родик). У чому ж секрет приязні одних і погано прихованого роздратування інших? Ймовірна відповідь одна: романтичній стихії, яка одних чарує й приваблює, а інших, навпаки, примушує підшукувати найбільш уїдливі зауваження та коментарі, аби вказати авторові, який він старомодний невдаха. Попри це, без найменшого страху помилитися, можна твердити, що ніхто, окрім лайдака Покальчука, не порятує сьогодні від безнадії, не примусить повірити в кохання, не вбереже від цинізму. В цьому і, може, лише в цьому, – єдина його загадка і єдине прощення Покальчукових шарахань: від ГРУ, як подейкують, до дебюту на поп-сцені в шістдесятих.

Романтик Покальчук – романтик в усьому. Він вірить у кохання, хоча не знає відповіді на питання, як його зберегти, вірить у справжню чоловічу дружбу, хоча отримував за неї по писку, як мало хто інший, сповідує власний кодекс честі та гідності, що в 100 випадках із 100 заважає йому бути успішним чиновником чи бізнесменом. Такий він, і такі його герої. У цьому його сила, але й слабкість. Попри все, саме це романтичне сприйняття світу дарує пану Юрієві успіх у молодого читача, який просто приречений познайомитися з ним, адже сьогодні ніхто, окрім Покальчука, на прикладах нашої історії чи сьогодення не переконує читача: біда не в тому, що ти в багнюці, біда, коли ти втратив надію з неї виборсатися…

Збірка “Шабля і стріла” – квінтесенція Покальчука-романтика. До неї включено три романи, повість і десять оповідань.

Включений до збірки роман “Озерний вітер” (у первісному варіанті “Царівна О”) написано 10 років тому передусім для дочки Оксани. Юрко оживив героїв волинського фольклору для сучасної молоді. Проте, як і в його землячки Лесі Українки, герої “Озерного вітру” зовсім не нагадують витягнутих на світ божий лубочних персонажів зі суч-укр-культ-офіціозних святкувань. Герої Покальчука передусім є перехожими межі світів – людей і духів, межі часів – вічних і обмежених початком і кінцем людського життя. І вся ця позачасовість, понадбар’єрність, понадреальність і понадпобутовість стає тим метатекстом, у якому романтик Покальчук змушує діяти й жити, кохати й ненавидіти, зберігати вірність і зраджувати своїх героїв. Українська версія цього магічного реалізмо-романтизму в дивний спосіб не перетворюється на казочку, а провокує до серйозного сприйняття того, у що давно ніхто не вірить. А між тим, як каже царівна О, “Кохання – це перші двері у вічність… Коли ти забуваєш про час, про існування чогось ще, крім тебе, і твого кохання, і коханої істоти з тобою, в тобі, у взаємопроникненні і злитті з нею, ти потрапляєш у позачас і в позапростір”. На цьому, власне, казка й кінчається, бо далі на рівні метафор і метамови в дію вступають міфічні істоти, яким на відміну від людей простіше долати прірву між мрією та реальністю.

Простіше, бо вони люди й персонажі легенд водночас. Просто вони, кожен по-своєму, вже вирішили головоломку під назвою “життєва путь людини” й повертаються до нас спогадом, захопленням, легеньким вітерцем чи приємною прохолодою озера. А нам, нині сущим, усе ще треба виплутуватись із пут вельможно накинутого невникненного обов’язку долання власної земної путі від сих – до сих. Не більше, але й не менше. І на цьому проміжку хтось вирішив вважати смертним гріхом свободу людини, яка, втративши надію гідно дійти загадкового й страшного фінішу, зійшла з дистанції. І тим, хто втратив смак до життя, не впоравшись із головоломкою: зберегти найсвітлішу квітку кохання, чи знайти в собі силу й зберегти вірність роду, традиції, природному обов’язку продовження роду, може допомогти втриматися саме “Озерний вітер”. Він не вирішить жодних проблем, але збереже надію, що наш світ — таки добрий і в ньому є місце для всіх…

Та ж романтична домінанта й у романі “Шабля і стріла”, що дав назву книжці. На відміну від “Озерного вітру” тут діють уже історичні герої, а не персонажі міфології. У центрі оповіді – доля отамана опришків Данила, якому доводиться пройти нелегкий шлях від хлопчика-сироти до центрально-азійського бранця, аби життям підтвердити важливу для Покальчука думку: справжніх друзів знаходиш на тернистих шляхах життєвих випробувань..

Ці та інші немодні в літкритичному середовищі банальні на перший погляд думки й є тією принадою, яка примушує читача зі захопленням слідкувати не лише за ними, а й за долею Андрія Школи чи будь-якого іншого героя Покальчукових творів, які знаходять у собі сили зберігати віру в себе та світ навіть в умовах диктату облуди й цинічності.

За матеріалами Книжник-ревю (Д. Стус).

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net