Ксенія Суворовцева “Вікна”

Частина І Глава 1 Знаєте, вікна багато можуть розповісти про людину. Про цей секрет я довідалась давно, ще як була зовсім дівчиськом. Я і мої подруги збиралися вечором, коли вже темніло, і йшли

Частина І

Глава 1

Знаєте, вікна багато можуть розповісти про людину. Про цей секрет я довідалась давно, ще як була зовсім дівчиськом. Я і мої подруги збиралися вечором, коли вже темніло, і йшли дивитися на “город”. “Городом” ми називали п’ятиповерховий, збудований біля колгоспного саду, будинок. Це ж був єдиний городський будинок у нашому селі за всю історію його існування, тому він довго притягував погляди всього населення, а дітвори – і поготів. Ми, наслідуючи дорослих, із заздрісним презирством називали жителів цього “дива” нещасними “ристократами”,  але, ой, же як нам хотілося покататися на ліфті вгору-вниз, мити посуд під краном, годинами киснути в ванні. Але приходилось “насолоджуватися”, як кажуть малим: позалазивши на старі крисаті яблуні, ховаючись у листі, спостерігали ми за яскраво освітленими вікнами і за життям за ними. Це було недобре, ой як недобре, нашим юно-піонерським душам було страх як соромно, але відмовити собі в такому задоволенні ми не могли, і кожного літнього вечора, щось набрехавши батькам про те, чому знову будемо пізно, ми засідали, як пташенята, на деревах.

Перший поверх. Третє вікно зліва. Там живе “Дядялік”, що в перекладі означає дядя Алік. Яким було його повне ім’я ми не знали, але він і справді був “аліком” – алкоголіком. Добрішої людини я не зустрічала за все життя, от тільки пив, от тільки пив…

Був він високий і тонюсінький, схожий на захарчоване курчатко. Здавалось через його прозору, з характерними червоними прожилками на носі шкіру, просочуються тендітні кісточки. Сива курчава голова на тоненькій шиї нагадувала постарілу кульбабу, і коли він швидко йшов, теліпалась з боку на бік, наче хотіла відірватись.

І вікно його квартири було таке ж як і він: з облупленою сивою фарбою на рамі і подертою тюлевою гардинкою, що сиротиною теліпалась на трьох прищепках. Біля його вікна завжди було повно приблудних собак, яких він підгодовував залишками свого небагатого холостяцького обіду, розмовляючи з ними, наче з дітьми, і навіть найзавалященькій собацюльці придумував ласкаве ім’я. Горді помийні коти і ті не цуралися брати їжу з його рук.

Тихо він жив, тихо пив, тихо й помре. Сусіди запідозрять щось неладне, коли голодні пси заведуть “концерт” під його вікном. Сусід-слюсар відчинить двері, зайде разом з іншими до кімнати, а він готовий: лежить на дивані, склавши навхрест руки на грудях і усміхається.

Поховати “Дядяліка” родичів не знайдеться. Ховатимуть сусіди, трохи грошей дасть сільрада. А четверо його дружків, які нестимуть труну, пом’януть душу покійного добряче, заледве самі слідом не відправляться.

Через вікно від “Дядяліка” живе Зоряна Павлівна – тридцятип’ятирічна самотня жінка. Її вікно, з чисто вимитими склом влітку завжди відчинене, а на підвіконні ціла оранжерея. Невагома тюлева фіранка, з вибитими на  ній хмаринками і корабликами, легенько гойдається, з вікна лине ніжна музика. Зоряна Павлівна вчителька, викладає українську мову і літературу, і наша “класна мама”. Зараз, схиливши гарну біляву, з туго заплетеними в косу волоссям голову, вона щось читає. Мабуть, вірші, вона їх знає безліч, і всі такі гарні і ніжні, як і Зоряна Павлівна. Ось вона повернула голову до вікна, наче помітила, що ми за нею спостерігаємо, по-дівчачому підперла кулачком підборіддя і про щось замріялась. Вона дуже-дуже гарно, наша вчителька. Біляве волосся і прозорі сірі очі роблять її схожою на янгола, сміється вона дзвінко, наче дівчинка, і ніколи, і нізащо не скажеш, що це вже зріла жінка. Ми, дівчатка, всі в неї закохані, і кожна мріє стати такою ж красунею. Ось в особистому щось ніяк не складалося…

Через два роки Зоряна Павлівна вийде заміж за Толіка – першого тракториста і колія на селі. Він давно уже упадав за нею, хоч і молодший років на п’ять. По вечорах вони сидітимуть біля вікна і Зоряна Павлівна читатиме йому якісь розумні книжки, а він сидітиме прямо, наче шпагу проковтнув, склавши великі, з невідмивною чорнотою під нігтями руки, на колінах і дивитиметься на неї відданими, нічого не розуміючими очима. Потім вони підуть спати і Зоряна Павлівна  довго тихесенько плакатиме в ліжку.

Глава 2

На другому поверсі, якраз по центру, видніється строге, з тяжкими темно-синіми портьєрами, вікно Вдови. Так поза очі величають таку ж строгу, як і її вікно, Аделаїду Петрівну. Вона з “приходьків”, звідкись аж із Сибіру.

Її покійний чоловік, кажуть, був великим начальником, але що там сталося і яким перекидом Вдова разом з двома синами опинилася у нас, ніхто не знає, але ця жінка, мабуть, уже родилася “генеральшою”: висока, статна, з гладко зачесаним волоссям, вона справляла монументальне враження.

Сини її, хлопці вісімнадцяти і двадцяти років, на неї схожі не були, і між собою теж.

Старший, Марк, був високим, міцним, схожим на цигана. Його коротко стрижений смоляний чуб все ж ухитрявся кучерявитись, а химерно визріблені тонкі ніздрі наганяли думки про щось дике, степове. Та спокійним був Марк, наче озерна гладь. Здавалось, ніщо не може вивести його з себе. За таким, як за кам’яною стіною, кажуть. І все ж вчувалось у  ньому прихована сила, яку не варто чіпати ні при яких обставинах.

Молодший, Костя, був абсолютною протилежністю брату як зовні, так і за характером. Теж високий, але гнучкий, наче танцюрист, білявий, з темно-синіми, як вечірнє небо очима, по-дівчачому довговіїми, був схожим на героя скандінавських саг, йому навіть прізвисько дали – Свен. Ось кому б Маркову зовнішність: Костя був гарячий, як вуглина в багатті, спалахував швидко, горів довго, але не злопам’ятний. На видумку перший, на жарт перший, міг усміхнутися так, що відмовити йому ні в чому не можна було.  Всі дорослі дівчата були закохані в братів і навіть ми, дівчиська, потайки одна від одної, мріяли: ось виросту, стану гарною і тоді… Любили братів, але старшого все ж трохи побоювались за його серйозність, ну а Костя міг зібрати навколо себе дівчачий полк і для кожної знайти любе словечко, а то і два.

Через три роки не стане їх обох – і Марка і Кості. У Марка виявлять рак, але буде пізно. За місяць він вигорить наче свічка. Лежатиме, втупившись у стелю, зціпивши зуби він болю і накаже повиносити всі дзеркала з кімнати. Одного суботнього ранку він підніметься з ліжка, підійде до вікна глянути на світанкову зорю: “Не хочу!!!”, - скаже з надривом і стара яблуня зашелестить осіннім листям: не хочу, не хочу, не хочу … І його не стане.

Вдова переживе його смерть закам’яніло-спокійно. Удар буде настільки сильним, що вона не зможе нічого відчути, не усвідомлюватиме це ні розумом, ні серцем, що це все – Марка нема. І не буде. А вже пізніше рана заллється гарячою кров’ю і кровоточитиме до смерті, а скоро з’явиться і друга, така ж сама.

Костя … Костя зчорніє і лицем і душею, навіть його білявий чуб потемніє. Але вдаватиме, ніби все нормально, ніби-то не його життя половина щезла, а когось іншого, чужого. Ще веселішим стане, злішим.

А через місяць, день у день, не стане і Свена. Снилось перед тим Вдові, ніби Марк, весь припорошений, з далекої дороги, приїхав на білому коні, побитому, пошрамованому, закривавленому, і забрав Костю з собою. Куди ніч, туди ай сон – сказала. Куди ніч …

Того вечора поїде Свен зі своїм другом на чужі села до дівчат, нарвуться вони на зграю п’яних покидьків. Битимуть їх люто, друг зможе втекти, а Костю битимуть, битимуть … Він лежатиме в калюжі крові, дивитиметься помертвілими очима на ясні зорі і шепотітиме: „Мамо, мамо, мамо…”Наступного ранку дебела тітка Варка, поштарка, яка не боялася ні Бога, ні чорта, ні третього болота і якій випаде доля іти до Вдови зі звісткою, стоятиме притулившись до паркану і, побілілими як крейда губами, звівши очі до неба промовлятиме: „Не піду, не піду, хоч зараз мене убийте, не піду, не можу!”

Сказали все-таки. Поховає Вдова і другого, така ж кам’яно-непорушна. На похорон збереться увесь люд, і ніхто не помітить, як за кладовищенською огорожею, сховавшись за стару березу, стоятиме чорнокоса і сніжношкіра Галинка, дивитиметься збожеволівшими очима на чорного Костю в чорній труні і ледь чутно витиме. Наступного дня її ледве встигнуть витягнути з петлі, а через сім місяців вона народить хлопчика з темно-синіми, як вечірнє небо, очима. А після Марка не залишиться нічого.

Вдова зап’є. Темна зробиться, як дощова ніч. З якою силою жила, з такою і на дно піде, на самісіньке дно, далі нікуди. Хто її засудить?

А зараз вони сидять втрьох і п’ють чай. Вдова і Марк стримані, з любов’ю дивляться на свого юного балагура, який аж захлинаючись від сміху, розповідає чергову, ним удіяну пригоду.

Дивно все-таки. Люди помирають сьогодні, і вчора, і десять років тому, і сто, і тисячу. Пора б звикнути. Але до горя не звикають, звикають тільки до щастя.

Третій поверх, останній де ми можемо ще щось роздивитися. Над Вдовиними вікнами живуть молодята. Яскраво-жовті штори, зсунуті на один бік, переплелись, наче обійнялись. Якась екзотична квітка простяглась листям на всю ширину вікна, і здається, це великий птах розкинув крила, ніби захищаючи молоде життя, яке ще має розквітнути дітьми.

Не раз вони розходитимуться, і він сідатиме у свою вантажну машину і їхатиме за багато кілометрів по неї до матері. Ночуватиме прямо в машині, бо вона не захоче його на поріг пустити і на слова матері: “Господи, доню, та ж рідний чоловік, що ти!”, з надривом казатиме: “ой, мамо, з ним погано, а без нього ще гірше!”

І все ж не обмине їх щастя. Двох дітей народять, двійняток: Сашу і Сашу. І після цього, як збиратимуться грози між ними, очі їх мимоволі звертатимуться до двох кирпоносих білявих голівок, що мирно сопітимуть у своїх мереживних ліжечках.

Вікна, вікна. Скільки вікон, стільки доль. А доля – пані примхлива, як розбещене дитя, за все, що посилає віддяки вимагає. А де ж стільки сили, мудрості, терпіння взяти, щоб глянути Долі у насмішкуваті очі і сказати: “Дякую за все!”

У Бозі, у собі, мабуть. Кажуть, людині небо посилає рівно стільки, скільки вона винести може. Сильнішому більше, слабішому – менше. Верховна справедливість …

Дівчатка, які сиділи на деревах, зазираючи у чуже доросле життя, давно повиростали, але ще й зараз, ненароком заглянувши у якесь вікно, серце або радісно підстрибує, або тихо сумує…

Далі буде

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі (2)

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net