Ксенія Суворовцева “Вікна” Частина ІІ

Море

Скоро ми мали їхати на море. Ми – це увесь наш 3-А клас, а точніше, майже вся школа. Був червень місяць сумнозвісного 1986-го і молодших школярів першими відправили подалі від радіації в піонерські табори. Середні і старші їхали трохи пізніше. Чесно кажучи, нас, дітлахів, радіація мало лякала. Хлопчики навіть ходили “ловити” радіацію (хтось їм сказав, що в жовтій піні, яка утворювалась на калюжах після свіжого дощу повно тієї самої радіації), вони збирали піну разом з водою у банки, а потім обливали нею дівчат, які злякано-захоплено верещали і кидались врозтіч. Я в тих розвагах участі не брала, бо мама майже не випускала мене у двір, щоб я не дихала радіаційним повітрям. Наче в нашому домі  повітря було з іншого кінця світу.

Так, радіація нас не лякала, а от слово “море” викликало небувалий інтерес, бо ми, населення глибоко сухопутне, його не бачили.

Я заплющувала очі і уявляла яке воно – море? Може синє-синє, як полуденне небо? А може зелене, як перша трава? А може зимно-сіре, як мамині очі, коли вона сердиться7 І як це – вода, вода, вода, а берег десь в іншій країні?

Я так хотіла побачити море, що мене не лякали ані довга подорож, ані перша, теж довга, розлука з мамою і бабою. Море снилось мені кожної ночі наче я заходжу по кісточки у воду і намагаюсь впіймати рукою берег, який, здається, за метр від мене, та берег тікає, другий крок знову тікає, знову крок, крок, крок – і я ловлю руками повітря. Я біжу, мов навіжена за стрічечкою землі, біжу задихаючись і падаючи. Зупиняюсь. Навколо мене вода, піді мною – справжня глибочінь, де плавають золоті рибки і жахливі чудовиська, що шкірять до мене довжелезні зуби. І мені стає страшно, а потім чомусь весело, і знову так страшно, що я боюся дихнути і стою серед води, не тонучи, але і не йдучи вперед, схрестивши руки на грудях і заплющивши очі. Треба будь-що дістатися берега, але де він, той берег? Так море передбачило мою долю.

Після цих снів море почало мене трохи лякати, але бажання побачити його у мене не зменшилось. То ж я намагалась не звертати уваги на ці сни, бо, як казала мама, у мене занадто багата уява. Аж ось довгожданий день настав. Автобусами нас довезли до вокзалу і висадили мало не біля поїзда. Батькам на вокзал їхати не дозволили: плачів з обох сторін вистачило і вдома.

Поїзд був довгим, мов лінія життя кавказького довгожителя, і зеленим, наче ящірка.

Нас швиденько розпакували по купе і, о диво! Мені дісталась бокова полиця, це вже було моє окреме царство. Над полицею виглядало ще ай трохи вікна. Ще ніколи мені так не щастило. Я була впевнена, що море побачу першою.

Моєю ближньою сусідкою (вона спала на нижній полиці) була Оля. Вона була старшою за нас і мала вже років 12, та її залишили (вже вдруге) “проходити повторний курс” і тепер вона стала нашою однокласницею. Оля була з “неблагополучної сім’ї”. Батька в неї не було. Була мати: зовсім молода, симпатична, гуляща п’яничка, як і її мати, вже покійна. Мати її померла від алкогольної асфіксії, як делікатно пояснила мені моя мама, втомлена моїм вже в соте поставленим питанням: “Чому померла баба Ганька, вона ж була здорова, як так, ти сама казала?” Слово “алкогольна” я добре розуміла, а що таке ота “фікція” розпитувати у мами вже не наважилась, аж доки не підслухала (слово честі, випадково), як сусідки казали, що “п’яна Ганька захлинулась власним блювотинням, а так би ще жила і жила”. “це ж треба – довго дивувалась я – таке гарне слово, і таку бридоту означає!”.

Народила мамка Нінка Олю років у 16, і з тих пір, мало не щороку, дарувала їй братиків і сестричок, яких було вже п’ятеро, і всі – від різних батьків. Кожного разу, народивши чергову дитину, Нінка кривила в сардонічній, наче спрямованій проти самої себе, посмішці губи і казала: “Ну от, іще один виб..док на світ явився!” Але дітей мамка Нінка державі не здавала і, хоч росли вони в неї, мов трава при дорозі, нагодовані і одягнені були. “Кавалерів”, яких притягували Нінчині сині очі, гарна, навіть після шести пологів, фігура і молодість, вистачало, і з порожніми руками вони до неї не приходили. Нінка ай справді вигляділа, як картинка, коли не ходила з синцями, наставленими котримось ревнивим “воздихателем”, і хоч трішки утримувалась від алкоголю.

Оля була схожа на матір. Сині, наївні до глупоти, довговії і лагідні, мов у теляти, очі, припухлі губенята, ніжна, мов персик, з трояндовим рум’янцем шкіра, робили її обличчя дитячим-дитячим, а налиті стрункі груди і стегна видавали дорослу дівчину. Дивишся на Олю зі спини – жінка, повернеться обличчям – дитина. Це ж створювало такий разючий, дивно зваблюючий контраст, що в першу мить від неї неможливо було відвести очі, і нестерпно хотілося торкнутись ніжної шкіри або яблуневих грудей – чи не забринять? Та очі чомусь швидко звикали до яскравої Олиної краси, мов до чорного барвистого календаря на стіні. Зараз я б її порівняла з набоківською німфеткою, а тоді вона здавалася мені схожою на стиглу диню: торкнись і вона лусне, стікаючи густим ароматним соком.

Від близького сусідства ми з Олею заприятелювали. Цьому була ще одна причина: ні в неї, ні в мене не було друзів. В неї тому, що вона була новенька, та і батьки строго наказали не дружити з “дочкою тієї шльондри, ще наберетесь всякого”, а у мене тому, що я була негарна. Це ж зараз я чорнокоса, мов “цариця Тамара” пікантно-повненька, зі сміливим римським профілем, великими вогнистими очима. А тоді я була просто “чорна, як грач, товста, горбоноса і лупата, наче жаба”, – як делікатно зробили висновок наші “елітні”, тоненькі, рум’яненькі, кирпоносенькі, ямочкощічно-блакитнооко-русяво-білявенькі кралечки. Моя негарність прокладала мені шлях хіба що до компанії таких як я сама “поганок”, які бігали у підручних та попихачах наших красуньок, але така роль ніяк не пасувала до мого незалежного характеру, тому стан гордої самоти був основною формою мого існування.

Спочатку я ставилася до Олі з легкою настороженістю: така ж сама ляля-краля, думалось мені, буде дерти догори кирпу, пишаючись своїми рівненькими зубками і льняним волоссям. Але нічого такого не було і близько. Оля ніби не розуміла своєї привабливості. Їй зовсім не була притаманна та поблажлива зверхність у ставленні до невродливих представниць своєї статі, яка зазвичай, аж через край ллється у гарних дівчат чи дівчаток, які усвідомлюють дію своєї краси на оточуючих і вміють нею вдало користуватись. В ній не було ні крихти кокетства, ні краплини жіночого честолюбства, бо як би там не було, на це потрібен розум, а він у Олі був такий куценький. Вона не була дурною, в повному розумінні цього слова, вона була просто дурненькою, простенькою, як ситець, без викрутасів і затій.

Наші з Олею стосунки дружбою важко було назвати – занадто мало спільного для цього у нас було. Її не цікавили ні книжки, які я читала, ні історії про деякі краї, які я придумувала, не розділяла вона і моєї нетерплячку перед зустріччю з морем. Слухаючи мої розповіді, Оля дивилась на мене наївними великими очима і часто перебивала дурними, як на мій погляд, питаннями: “А які хлопці тобі подобаються?”, “А коли у них на грудях волосся росте, подобається?”, “А як твої мама і тато сплять, бачила?” Ці питання мене неймовірно дратували. Які хлопці, я їх терпіти не можу, придурків недорозвинених, і ніякого волосся на них немає, в усякому разі я нічого такого не помітила, коли одного разу біля озера, доки вони купались, зібрала увесь їхній одяг і закопала його глибоко в пісок, щоб не обзивали мене  “жабою вислоокою”, і тата у мене немає, ясно тобі?!

То ж наша з Олею дружба мала чисто символічний характер: ми разом ходили в туалет, разом снідали-обідали, інколи, якщо знаходили спільну “хвилю”, трохи розмовляли.

На Олю постійно звертали увагу чоловіки: вожаті, супроводжуючі, особливо провідники. Вони дивились на неї якимсь дивним, незрозумілим тоді мені поглядом, від якого мені ставало страшно і гидко, і частенько відвідували наше купе, знаходячи при цьому якісь дрібні зачіпки; і намагались пробути у нас якомога довше, дивлячись на Олю масними очима. Під час цих відвідин я забивалась в найдальший куток своєї полиці, вбирала голову в плечі і зирила на всіх, мов перелякане вовченя. Я не розуміла чого всі ці чужі дядьки ходять до нас і що їм до Олі, але відчувала щось таке, чого дитині знати не треба.

Оля почувалася як риба на нересті: дивилась на “дядячків” синіми лагідними очима, блищала наївною лагідною усмішкою і кудись часто зникала, повертаючись після цих дивних зникнень з різними покупочками-подарунками.

“Чого вони сюди ходять, – кидалась я на Олю мало не з кулаками, – скажи, щоб не ходили, вони гидкі, я їх ненавиджу, скажи, щоб не приходили, чуєш?!”, – вже вкотре ледь стримуючи злі сльози вимагала я.

Та Оля дивилась на мене наївними здивованими очима, наче я плету щось таке, що купи не держиться, байдуже знизувала гарним круглим плечем і казала: “Чого ти? Вони такі смішні, що завгодно віддадуть за це. Ти лежиш собі, насіння лускаєш, доки вони вовтузяться, а потім проси все, що завгодно, ясно?”.

Нічого не ясно. Після таких пояснень я залазила на свою полицю, притулювалась обличчям до скла так, що ніс перетворювався на поросяче рильце і чекала моря. На Олині спроби підлеститись я годинами ніяк не реагувала, бо вона ставала мені бридка, та потім ми з нею все одно мирились – навіть в непідходящій компанії краще, ніж одному.

Мені було не зрозуміло абсолютно все, та Олі просто на думку не спадало, що десь хтось не знає і не бачив те, що кожного дня звикла бачити вона. Пиятики, гулянки, “ухажори”, що як у спадок переходять від матері до неї, були для Олі такою ж нормою, як для мене склянка молока на сніданок. “буття визначає свідомість”, – як писав класик, – і в певній мірі я з ним згодна, так буває майже завжди. Діти в чомусь схожі на маленьких, не зовсім заплямованих телецивилізацією, екологічно чистих дикунів – що бачать, те й співають.

І Оля росла такою, як і мала рости. Вона була доброю дівчинкою: завдяки її старанням інші братики і сестрички ходили завжди чистенькі, і в хаті вона старалась дати лад, щедро ділилася усіма “заморським” презентами і ласощами, які привозили материні кавалери-дальнобійники (наше СМТ розташована біля великої траси).

Але розпуста, як іржа, міцно вточилася в малу, напівдитячу душу, яка не могла їй опиратися, і пустила там коріння, підказуючи, як легко можна вдовольнити свої, ще дитячі, забаганки.

Мамка Нінка офіційного “благословення” донці не давала, але міцно заплющувала очі на її “розваги”, бо їй не спадало на думку, що її дитина могла вирости на іншу долю. А може й спадало, та підсвідомість, наївшись бруду по саму пельку, видавала отруєну злістю на себе, на матір, на весь світ думку: “А чим вона краща?”

Бідна дівчинка! Як швидко закінчилось її дитинство, а вона про це і не здогадувалась!

Того ранку я прокинулась разом з сонцем. Зазирнула у вікно – моря ще не було, злізла додолу і пішла в туалет. Олі десь не було. В поїзді висіла сонна тиша, тільки колеса стукали, наче грались в рахувалочку: тук-тук, раз-два, тук-тук, три-чотири. Через весь вагон я прямувала до місця призначення.

Дійшла до провідницької “конторочки”, двері до неї були трохи відчинені. Я, хоч мама сотню разів казала мені, що піддивлятися і підслуховувати негарно, все ж не втрималась і заглянула у невелику щілину.

Біля вікна, на столику, сиділа Оля. На ній не було одягу, а гарні груди були стрімко направлені вгору, наче хотіли вистрелити в зарослого волоссям гарного плечистого чоловіка, що стояв спиною до мене. Він стискав Олині груди так, наче хотів розчавить. Грубим, хриплим голосом говорив: “Ось дивись – яблучко, а на яблучку вишенька!” Оля дивилась на нього наївними, широко відкритими очима і байдуже всміхалась. Потім перевела погляд на двері… Вона впізнала мене. Посмішка її стала ще ширшою і байдужою, вона міцніше притислась до чоловіка, обгорнувши його довгими білими ногами. На мить мене ніби приморозило, я не могла ворухнутись, тільки стояла, по-дурному розкривши рота і дивлячись як Оля мені всміхається. Потім я, наче навіжена, кинулась тікати. Мене нудило.

Я вже добру годину сиділа на своїй полиці. Побачене, мов кадр із фільму, стояло перед очима. Мені було так бридко, що аж тремтіли руки. Оля підійшла тихо, наче привид, і швидко, мов кішка видряпалась до мене на гору.

Вона була свіжа, мов вранішня зоря. Я забилася до кутку, охопила руками коліна і дивилась на Олю повними ненависті очима, наче хотіла спопелить тим поглядом. Та на Олю це не подіяло.

Вона всміхнулась тією ж широкою посмішкою і чистим, мов кришталь голосом, сказала: “Чого ти? Усі це роблять, усі-усі, і діти так виходять, і ти так робитимеш, і мама твоя так робить, усі-усі…”

Цього я вже стерпіть не могла! Та як вона сміє звинувачувати в цій бридоті мою маму! Мама не може! Вона схожа на ікону, що стоїть в бабиній кімнаті! Вона не може, не може і я не буду – це гидко!

В мені наче вибухівка зірвалась: “Шльондра, лярва, гуляща, повія, путана, – наче з кулемета вистрелювала я малозрозумілі, але я відчувала, що підходящі слова, – ненавиджу тебе, ти брехуха, ненавиджу!”

Я так кричала, що побудила вже чималий гурт, та мені було все одно. “Гадина, – кричала я, – ненавиджу, ненавиджу!”

Раптом із вікна розлилося яскраве світло, наче хтось відразу пустив тисячу сонячних зайчиків. Від несподіванки я замовкла і заплющила очі, рятуючись від цієї нестерпної яскравості. Через хвилину обережно, наче боячись поранитись, я відкрила очі. За вікном вигравало море...

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!