Наталя Яковенко: “Без дискусії нема науки”

Наталя Миколаївна Яковенко — не лише завідуюча кафедрою історії Києво-Могилянської Академії, видатний вчений і талановитий педагог, а й дуже цікава людина, з рідкісним почуттям гумору й завзята до

Наталя Миколаївна Яковенко — не лише завідуюча кафедрою історії Києво-Могилянської Академії, видатний вчений і талановитий педагог, а й дуже цікава людина, з рідкісним почуттям гумору й завзята до різних цікавих проектів. Тому інтерв’ю з нею буде корисним не лише гуманітаріям, а й кожній освіченій людині, небайдужій до української культури.

— Наталю Миколаївно, розкажіть, будь ласка, про себе — Ваші досягнення, найбільш цікаві події у Вашому житті...

— Зараз я завідую кафедрою історії Києво-Могилянської Академії,  взагалі в Академії з першого дня викладаю, тільки на власному курсі. І от нарешті,  після довгих вагань, наважилася, і з 2000 року перейшла вже на регулярну роботу. Зараз намагаюсь привести викладання історії в КМА в бажаний порядок.

Якщо розкручувати якісь події від ближчих до давніх, найбільше досягнення — те, що наша кафедра виграла грант Інституту відкритого суспільства. Це програма підтримки вищої освіти, яка локалізується у Будапешті, в Інституті Сороса. Десь цього року запроваджується ця програма, строком на три роки, і ми будемо запрошувати, і вже на цей рік запросили дуже цікавих людей на викладання, і матимемо можливість, щоби наші люди туди їздили. Так само, як я стала працювати, мені вдалося запросити працювати тих людей, яких я особисто вважаю найбільш помітними істориками в Україні, а потім  ще до того мені вдалося запровадити, що у нас щороку є так звані гостьові курси. В нас тритреместрова система, і третій триместр, так званий “літній” — це травень-червень — там вільніший розклад, і от кожного року ми запрошуємо людей з України. Вони читають курси по дослідницьких сюжетах, які вони вивчають і де вони відзначилися, і справді — є дуже цікаві курси. Із Харкова в нас уже були колеги, із Львова були колеги, з Полтави страшенно цікавий курс.

Але це те, що стосується Могилянки. Щодо всього іншого, то наші досягнення — це наші книги. В 2002 році вийшла книжка — збірка нарисів “Паралельний світ”, про історію уявлень та ідей України XVI–XVII століть. Дякуючи видавництву “Критика”, ця книга ще й приваблива зовні і була визнана Книжкою року (2002 рік). Зараз тією ж “Критикою” видається моя книжка “Нарис Історії середньовічної та ранньомодерної України”. До певної міри це версія попереднього нарису, але вона настільки оновлена й змінена, що, в принципі, це якби зовсім нова книжка вийшла. Попередній “Нарис...”, виданий у видавництві “Ґенеза”, був, м’яко кажучи, не надто красивий. Багато років я опиралася, але “Критика” мене вламала, і минулого року я переписала суттєво, і це буде, по-перше, велика книжка — близько 800 сторінок, по-друге, дякуючи просто християнській терплячості видавництва, в ній дуже багато ілюстрацій — понад 230! Природно, вони всі автентичні і виконують свою місію, тому що вони вписані в текст, вони візуалізують. Видавці збираються її презентувати на форумі у Львові, 16 вересня буде презентація. Книжка буде фантастично красива, побачимо, що скажуть читачі...

З моєю колишньою ученицею, аспіранткою, а тепер уже кандидатом наук, доцентом, колегою з Київського університету, ми на прохання Українського католицького університету вдвох переробили старий підручник латинської мови для істориків. Половина книжки граматика й величезна хрестоматія, оскільки це книжка для істориків — хрестоматія дуже строката й вся історична: від середньовічних хронік до текстів Києво-Могилянської академії середини XVIII сторіччя.

Окрім того, ми створили десь з другої половини 90-х таке товариство дослідників Центрально-Східної Європи, це незалежна громадська організація. Цей рух був започаткований у Польщі, в Любліні наприкінці 80-х як об’єднавчий рух між неформальними і науковими структурами. Це все робилося на базі Інституту  Центрально-Східної Європи у Любліні, і директором цього руху є видатний історик, позитивно налаштована і енергійна людина — професор Клочовський, який буквально фан цієї ідеї — неформальних об’єднань істориків з Польщі, Угорщини, Чехії, Східної Європи; і там була створена Федерація інститутів Центрально-Східної Європи, яка й по сьогодні існує.

Товариство у нас створилося — не інститут, бо так зручніше і легше було у нас зареєструвати — і ми один із членів цієї Федерації. Ми виконуємо багато різних проектів — то освітніх, то наукових, але головний проект — це “Український гуманітарний огляд”.

“Український гуманітарний огляд” — це такий рецензійний часопис, який ми почали видавати. Спершу він виходив двічі на рік, тепер виходить раз на рік, бо ми все-таки не можемо діставати кошти на 2 випуски, крім того, все це суто громадська справа, тому не має часу 2 часописи робити.

Ідеї було дві... Перша ідея — що в Радянському Союзі в принципі не було незалежної рецензії. Може, Вам це буде дивно, або Вашим читачам, але рецензії тоді зазвичай писалися так: вийшла твоя книжка — напиши сам рецензію і в свого колеги підпиши. Ясно, що там треба вказати всі достоїнства, а з абзацу — сакраментальна фраза “А разом з тим...” Але, в принципі, більшість рецензій були компліментарними. Якщо вже з’являлася рецензія критична, чи якась дискусійна, гостра — це, як правило, у 90 відсотках, була рецензія замовлена. Це означало, що на цю людину спрямовано вістря дуже серйозної критики. І в зв’язку з цим рецензія припинилася як жанр.

Це абсолютний парадокс, тому що гуманітарна наука — не точна наука, вона точним знанням не володіє, ми ніколи не дізнаємося, як було насправді... Тобто у всякому гуманітарному знанні все, що ми знаємо — це тільки привід для інтерпретації і привід для дискусії. І коли є така дискусія, наука собі нормально розвивається. Дискусія в Союзі не практикувалася, а особливо в Україні. Тобто якщо московським і ленінградським колегам ще дозволялося дискутувати, щоб імітувати присутність науки на радянському просторі, то тут просто не було про що дискутувати, все було вирішено за нас і без нас. Отже, головна ідея була — реанімувати жанр незалежної рецензії.

Друга ідея була — об’єднати різних людей, з різних університетів, з різних українських міст, тому що традиційно — так було наприкінці 90-х, зараз вже трошки інакше — існував Інститут історії України, все інше було не зовсім серйозно, а особливо, якщо це якийсь провінційний університет, тим більше педінститут.  Ми хотіли втягнути в наукове життя, в ці дискусії дуже різних людей.

Окрім цих головних ідей, супутня — це гуманітарний і історичний огляд — часопис задумувався як міждисциплінарний: історія, філософія, історична література, історія мистецтва...

Це все нам вдалося: “Гуманітарний огляд” сьогодні дуже рейтинговий часопис, перші номери стали раритетами. Він належить до числа найбільш авторитетних. Ми дослідницьких статей практично не публікуємо. Починали ми з того, що друкували короткі рецензії і так звані рецензійні статті — це ціла розгорнута дискусія тільки на поточну тематику (ми вибирали роботи, яким не більше двох років).

початку часопис був шоковий — люди читали, сміялися, розбирали, цитували, ми друкували й злі рецензії — нам писали відповіді обурені автори, тож ми збурили таки сонне болото. Нас за це всі дуже “полюбили”, але потім за декілька років дуже пристойні рецензійні рубрики з’явилися у всіх пристойних журналах. Те, як швидко рецензії увійшли в обіг, показало, наскільки це запотребований жанр.

Немає рецензії — немає дискусії, немає науки, особливо гуманітарної, за означенням не може бути. Коли ми побачили, що рецензії публікують в багатьох часописах, достатньо солідних — ми трошки змінили формат і стали публікувати вже не тільки на поточну продукцію...

В 1995 році — я точно знаю цю дату, бо ми цього року святкуємо ювілей — почав діяти семінар для молодих вчених. Тоді в мене з’явилася перша пара аспірантів, а потім ще якісь молоді люди почали до мене ходити на якісь консультації, а потім з’явилися аспіранти Василя Петровича Толочка... Ми хотіли працювати зі своїми аспірантами, на відміну від радянської практики, коли він сам не знає, чий він аспірант. Ти його питаєш: “Ти хто?”, а він: “Я аспірант Інституту історії”. Наче весь інститут його учить. Докторантських студій як не практикувалося, так немає і досьогодні, а індивідуальної роботи з аспірантами ніхто не проводить, за незначними винятками... Тож ми стали збиратися по вівторках, збираємося і посьогодні, тільки тут уже. Моє завідування кафедрою збіглося з більшим приміщенням, і кожен вівторок з піводинадцятої до першої години для семінару відводиться аудиторія. Триває семінар регулярно, з перервою на літні канікули і на зимові — з католицького Різдва до кінця святок. Приходять дуже різні люди, багато семінаристів позахищалося, але вони все одно ходять — вони тепер уже метри! В них є староста, наперед на місяць робиться розклад з тематикою виступів.  Буває, що багато людей приходить — до 25 чоловік, але зазвичай десь 14–15, і форма та сама, що й спочатку: людина робить доповідь, потім її обговорюють. З цих самих доповідей поступово виростає стаття, на всі боки обкатана, бо вони дуже добре дискутують. І, власне, створюється середовище! Семінар наш “живе” до кінця XVIII століття, в нову і новітню історію ми “не ходимо”: надто це різні історії, різні методології. Оскільки ми всі “живемо” в той самий час, хто б чим не займався, завжди кожен має погляди — що добре, що не добре... Навчаючись дискутувати, вони навчаються думати... вони самі нагадали, що цього року 10 років семінару і ми вирішили відзначити у грудні — 1 грудня выдбудеться ювілейне засідання, яке буде особливим, ще “семінаристи” збираються видати збірочку доповідей. У цьому семінарі вже виросли дуже добрі історики.

 

Далі буде...

 

Інтерв’ю підготувала Наталія Дуб’яга

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net