Юрій Іздрик. Розмови про літературу, “Четвер”, музику etc.

Якщо метафорично охарактеризувати суч-укр-літ як потяг, то Ви асоціюєтеся з тим, хто допомагає авторам сісти в потяг. Ви берете активну участь у літературному процесі, але перебуваєте поза його

Якщо метафорично охарактеризувати суч-укр-літ як потяг, то Ви асоціюєтеся з тим, хто допомагає авторам сісти в потяг. Ви берете активну участь у літературному процесі, але перебуваєте поза його межами. Це так і є?
— Напевно, можна так сказати. Незважаючи на те, що “Четвер” я редагую вже 15 років. Логічно було б думати, що за цей час журнал став невід’ємним компонентом літпроцесу, але в певному сенсі він і досі перебуває на маргінесі. Принаймні, на маргінесі зацікавлення літературознавців і критиків. Можливо, сам імідж “Четверга” видається занадто несерйозним для серйозних критиків. Або ж це просто така органічна форма його існування в загальній ситуації, де літпроцес є настільки своєрідним, що літературним його можна назвати з великою долею умовності.
Не жалкуєте, що займаєтеся літературою? Адже за освітою Ви — технар. Що для Вас письменство? Складова сенсу життя?
— І так і ні. Я шукав різні форми самовираження — музика, образотворче мистецтво, література — і те, що я врешті-решт пристав до літератури, напевно, щось означає. Але й тут я радше позиціонував себе насамперед як редактора, й в останню чергу — як письменника. Така форма буття в літературі, — себто редагування часопису, — приносить мені найбільше задоволення, до того ж це річ, яку, як мені здається, можу робити найкраще. Цілком природно, що з такою самооцінкою я вважаю “Четвер” пріоритетною формою діяльності й самовираження.
Журнал “Четвер” і Ви — це єдине ціле? Щось могло б змусити Вас відмовитися від нього?
— Мабуть, реально уявити обставини, за яких я би мусив полишити цю працю. Але, підозрюю, для мене це стало б життєвою драмою.
Це ж дітище Ваше?
— Ну, так. Було вкладено стільки зусиль, часу, внутрішньої енергетики і, сподіваюся, таланту. До того ж у моєму віці (мені 43) починати якусь іншу справу, бізнес, шукати ще якихось форм самореалізації фактично нереально — забракне вітальних сил.
Розкажіть про Ваші музичні експерименти. Любко Дереш у своєму інтерв’ю говорив про експериментальну музику на фортепіано 1950-х років.
— Дереш тут трохи плутає, як загалом і більшість із його покоління. Звичайний рояль вони називають “дивним аналоговим інструментом”. Тому для молодих нормальними інструментами видаються семплери, синтезатори, вокодери, натомість класичні інструменти вважаються бозна якою екзотикою. Те, що я робив, насправді було не стільки музичними проектами, скільки аудіоперформансами в рамках Міжнародного бієнале “Імпреза”, що свого часу відбувався у Франківську. Я двічі виконував, умовно кажучи, “концерти для фортепіано й двох магнітофонів”. Це важко назвати музикою навіть користаючись модерними критеріями, але якийсь артистичний сенс у цьому був. А те, що я найбільше ціную зі своїх музичних спроб, це імпровізації, звукове тло, мелодичний коментар до поезій Юрія Андруховича. Свого часу ми багато подорожували й виступали разом. Мені здається, що зі всіх спроб озвучити Андруховича музично, я зробив це найвишуканіше (посміхається. — Прим. ред.). Я дуже люблю Юркову поезію, і мені здається, вмію відчувати її іманентну мелодику.
Питання з приводу “Воццека”. Ніколи не виникало ідеї зробити із “Воццека” перформанс, інсценізацію? Винести за рамки літер?
— Ні-ні (дуже рішуче. — Прим. ред.). В жоден спосіб. По-перше, так: я вже абсолютно дистанціювався від цієї книжки. Навіть не пам’ятаю, коли вона вийшла вперше, мабуть років десять тому. І вона для мене завжди була дуже важка і не надто приємна, бо це ніби результат такого собі сеансу автопсихотерапії. Я відбув цей сеанс із максимальним напруженням, максимальною віддачею. “Воццек” — результат межової вербалізації та охудожнення мого тодішнього психічного стану. Жодних додаткових форм фіксації цього стану я, по-перше, не вигадаю, по-друге, не потребую. Цей текст живе поза мною, і слава Богу, що в нього своє життя, а в мене — своє.
Вашого “Воццека” коментували, причому коментарі у кількісному вираженні мало не перевищували  самого “Воццека”. Так ось питання: не здавалося Вам, що вони ускладнили Ваш твір, чи коментарі в цьому випадку доречні і виправдані?
— Насамперед уточню: кальварійське видання з передмовою та “Воццекургією” — це вже друге видання. Перше, без будь-яких коментарів, з’явилося кілька років тому в “Лілеї-НВ”. Книга несподівано дуже швидко розійшлася, і тому, коли готувалося друге видання, я пристав на прохання “Лілеї-НВ” трішки видозмінити книгу бодай на рівні поліграфічної структури. Що ж стосується “Воццекургії”, автором якої є Володимир Єшкілев, гадаю, більшість його коментарів є слушними, цікавими й інформативними. Зрештою, він як людина академічної традиції та дисципліни погоджував їх зі мною, коли виникали якісь сумніви. Очевидно, що коментар цікавий передовсім для мене самого. Але, сподіваюся, що й для певного кола читачів вони виявилися незайвими.
З Київської перспективи, Ви скидаєтеся на Сковороду нового ґатунку, тільки мандруєте набагато менше. Філософія Сковороди близька Вам? І чия філософія, спосіб буття Вам близькі?
— Мені не близька філософія Сковороди з тієї простої причини, що я її не знаю. І взагалі я здивований цим питанням. Вперше чую такі паралелі. Як правило, зі Сковородою пов’язують Тараса Прохаська. Зрештою, в кожного з нас є свій імідж. Але це не означає, що імідж людини і сама людина — тотожні.
Про  Вас в Інтернеті блукає багато історій. Яка найхимерніша, найнеправдоподібніша?
— Не знаю. Якось вони мені на очі не потрапляли. Хоча я знаю, що міфологізований Іздрик є персонажем чуток і пересудів. Мене це не дратує. Крім того, я ніколи не наздожену за цим показником того ж Януковича, до прикладу.
Ну, а хоча б історію Андруховича про те, як Ви завжди просипали свою станцію, подорожуючи електричками?
— Цю історію я вперше почув у виконанні самого Андруховича — це було щось на кшталт дружнього шаржу, над яким ми потішалися разом з іншими приятелями. В Інтернеті ж  можна знайти багато що, в тому числі й інформаційного сміття чи тупої дезінформації. Десь із рік тому, випадково зайшовши на форум якогось сайту, я натрапив на політичну дискусію. Сперечалися донеччанин та львів’янин. І донеччанин, розігрітий поєдинком, написав: “прєдставьтє, что какой-нібудь іздрик будєт міністром культури, а он ізвєстєн там может трьом-чотирьом фанам із Львова, і вот он будєт міністром культури і будєт что-то рєшать і вєщать с отмороженной рожей”. Це було абсолютно геніально сформулюльовано з точки зору стилістики, зараз мені навіть важко зацитувати цей пасаж дослівно, але коли я побачив своє прізвище з маленької літери в контексті такої політичної суперечки, то зрозумів: так, це справжня слава (сміється. — Прим. ред.).
Іздрик — це таке дивне, незвичне і дуже класне прізвище. Цікавилися його походженням, своїм родоводом?
— Цікавився і намагався з’ясувати в родині, звідки що взялося. Існують певні родинні легенди, але мені так і не вдалося докопатися до точної інформації. За найімовірнішою версією, перший Іздрик з’явився в Україні десь два століття тому, це був дезертир, чех за національністю, перейшовши декілька кордонів він потрапив до України, втікаючи невідомо від якої війни. Можливо тому, втеча стала для мене одним із поведінкових стереотипів.
Щоб не зациклюватися на сумному, у мене є дитяче питання: над чим смієтеся, неначе дитина?
— Як не дивно, це дуже складне питання. Можна трохи подумати? (Звісно ж — ми ж не кати. — Прим. ред.). Ну, говорити, що я люблю хороші анекдоти — банально, тому що всі люблять хороші анекдоти (знову зависає пауза. — Прим. ред.). Останній раз я сміявся, як дитина, коли читав “Співомовки” Степана Руданського (український поет ХІХ століття. — Прим. ред.), книжечку, видану в моєму рідному Калуші. Ці “Співомовки” ще за совдепу увійшли до чотиритомника поета, але були цензуровані за правилами радянської політкоректності. А мої калуські земляки вирішили оприлюднити авторський нецензурований матеріал. І це виявилося насправді дуже смішно, дотепно і весело.
Якщо б отримали величезну купу грошей, що б із цією купою зробили?
— Оскільки я не маю практики володіння великими купами грошей, то не можу напевно сказати, що купив би насамперед. Але знаю точно, що мобільний телефон, скажімо, придбав би в останню чергу.
А чому?
— Я маю не так уже й багато, але цілком достатньо тієї свободи, яка мені необхідна, якою страшенно дорожу. Для мене придбання мобільного телефону — це було б просто втратою тієї свободи.
Усвідомлюєте себе хрещеним батьком (не в мафіозному, хоча чому б і ні?) української молодої літератури?
— Якщо чесно, я не відчуваю себе ані хрещеним батьком, ані вітчимом, ані гуру  літературної субкультури чи чогось подібного. Звичайно, приємно, що свого часу мені вдалося розгледіти не так уже й багато, але достатньо яскравих особистостей. Ірена Карпа, Любко Дереш, Світлана Поваляєва дебютували в “Четверзі”. Зараз вони живуть самостійно. Трапляється, хтось цілком по-фрейдистськи відкидає мене в шалі едіпового комплексу, але це нормально, це життя. Я міг би нагадувати, наприклад, що й Сергій Жадан — однією з перших його публікацій — теж дебютував у “Четверзі”. Та я не приписую собі відкриття Сергія Жадана, і взагалі йдеться не про те, хто кого першим помітив, а про те, що з’являються нові молоді таланти, пишуться нові цікаві тексти, приходять нові покоління читачів — з усього цього можна просто радіти, не видириючи один в одного диплом “Я був першим”. На щастя, література — це не тарганячі перегони, а привід до оптимізму, надії, радості пізнавання, любові, симпатії і багатьох інших приємних речей. І коли я читаю того ж таки Жадана, то не шкодую, що він друкується в іншому видавництві, а відчуваю захоплення, втіху та навіть і гордість за приятеля, бо його проза варта гордості. А ще вдячність, бо знаю — він пише свої книги і для мене в тому числі.
А згадані Дереш чи Карпа подобаються не як мої літературні діти, а як окремі особистості, талановиті, відкриті, щирі, автентичні — і нам є що сказати одне одному...
А були такі автори, рукописи яких Ви відкинули, а вони потім виявилися “бомбою”?
— Ні. Аж так, щоб я відкинув, а потім це виявилося “бомбою”, такого не було. Але, очевидно, в практиці редакторської роботи нерідко пропускаєш якийсь рукопис, не помічаєш у ньому нічого вартісного, а потім виявляється, що автор зреалізувався як письменник деінде. І це теж нормально, все в порядку. Не може одна людина помічати все і бути ексклюзивним, так би мовити, шукачем скарбів. Чим більше людей над цим працюватиме, тим більше буде цих скарбів — нових творів, нових імен, нових стилістик, — і тим якіснішою і цікавішою буде сучасна українська література.
А хто Вам ще допомагає у творенні “Четверга”? Мабуть, Тарас Прохасько, Софія Андрухович?
— По-різному бувало за 15-тирічну історію. На початку я це робив із приятелями, коли “Четвер” ще був повністю самвидавним, розмножувався на ксероксі. Потім був період, коли ми все робили разом з Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохаськом і Оленою Рубановською. Певний період я змушений був робити це сам. Пізніше почалася співпраця з “Кальварією” (українське видавництво. — Прим. ред.) та мистецьким об’єднанням “Дзига”. Якийсь час це був найплідніший та найефективніший період “Четверга”. Однак мені видається, що саме зараз час на якісь зміни, пошуки нових форм, спроби зміни формату. Інакше “Четвер” може перестати бути цікавим читачеві, і, що страшніше, — перестане бути цікавим мені. Надійшла та мить, коли варто шукати серед молодих тих, хто має цілком інакший погляд на літературу, хто може продукувати нові ідеї, хто може скласти мені опозицію в творенні журналу. Якщо мені не вдасться цього зробити, боюся “Четвер”, рано чи пізно, помре природною смертю, переставши виконувати якісь свої культуртрегерські функції. І якщо вже я стверджую, що “Четвер” є таким важливим і дорогим для мене, то необхідно докласти всіх зусиль, щоб він ставав трошечки іншим, кращим, цікавішим, потрібнішим.
І конкуренції Ви зовсім не боїтеся?
— Знаєте, не те, що не боюся, а навпаки — вважаю конкуренцію абсолютно необхідною. Я справді потерпаю через відсутність конкурентів. Чому попри всі недоліки “Четвер” вважається добрим часописом? Лише тому, що нічого подібного немає. Що б не зробив, воно вважатиметься добрим, бо нема нічого кращого, отже добре, що є хоч таке. Коли з’явився журнал “Україна молода”, я не сказав би, що він мені надто подобався, але я відразу відчув його дуже сильним конкурентом — там платилися гонорари, журнал виходив регулярно, щомісяця. 80 % молодих авторів, які починали співпрацювати зі мною, одразу перейшли туди. Це був абсолютно відчутний, навіть на рівні фізіологічному, стимул до пошуків нових форм роботи, до більшої активності. Коли ж “УМ” прикрили... ну що?! Що тут можна переживати, окрім жалю? Та нехай би він мені сто разів не подобався, хай би він був яким завгодно, але присутність конкурента — абсолютно необхідний елемент. Можна, звичайно, говорити про те, що конкурентом “Четверга” є “Потяг 76”, однак ми займаємо надто різні ніші, щоб конкурувати напряму. Тому я намагатимусь почати оновлення “Четверга” з того, що все-таки шукатиму “внутрішніх” конкурентів у складі редакції — це насамперед, а далі всіляко вітати й по мірі можливості підтримувати конкурентів на журнальному ринку.
Мабуть, існує певний тип рукописів, які Вам абсолютно не подобаються. Вони, мабуть, і початок мають однаковий.
— Я не маю чітких критеріїв оцінки літературних творів, себто таких, які міг би вербалізувати, озвучити, але мені здається, що єдиний справжній талант, який у мене є, це не дар письменництва чи будь-якого творення. Це інтуїтивне, майже на рівні фізіологічному, відчуття тексту. Коли мені трапляється текст, який я просто не можу примусити себе прочитати, він мене гальмує, я гальмую теж і відкидаю текст, навіть не беручи на себе труд пояснити чому. Не читається — і все. Очевидно, це непрофесійний підхід, але я довіряю своїй інтуїції. Вона поки що мене не зраджувала, ніби. З іншого боку, я більше не маю чому довіряти. Це єдиний мій, так би мовити, інструмент, засіб виробництва.
Кого б назвали головним монстром української літератури? У гарному розумінні. Як говорили раніше “монстри року”. Чи є такий головний монстр літератури для Вас?
— Ні. У мене ні. Очевидно, можна стереотипно назвати Андруховича або менш стереотипно Куркова чи Оксану Забужко. Але це вийде, по-перше, поділ на покоління, по-друге, абсолютно незрозуміло, на якій підставі такі заяви робляться. По-третє, я проти будь-якого снобізму. Наприклад, мене дратує ставлення до Спілки письменників України як до якогось паноктикуму чи тераріуму, де живуть старі динозаври, які вже нічого не продукують. Неправда. От випадково натрапивши на роман Володимира Дрозда “Листя землі”, я був абсолютно вражений — це прекрасна книга, прекрасна література. Я не розумію, за що взагалі українським письменникам можна боротися, навзаєм брудом обливатися чи зневажати один одного, коли є стільки незайнятих ніш у нашій літературі, стільки незаповнених прогалин, невиконаних місій, незреалізованих проектів. Роботи й місця вистачить усім — лише радіти і творити. Так що я не називатиму нікого монстром. У цьому нема жодного сенсу.
Як уважаєте, чого не вистачає українській літературі для ширшої популярності? Щоб книжки виходили не накладами в 3–5 тисяч, а набагато більшими.
— Я думаю, що зростання популярності нашої літератури, принаймні сучасної, може відбутися так, як багато разів відбувалося з іншими речами. Тобто ця популярність прийде ззовні, з Заходу — нема пророка у своїй вітчизні. А от що заважає набагато швидшими темпами завойовувати позиції на Заході, так це абсолютна непрофесійність видавців, непрофесійність піар-менеджерів і інфантильність літературних агентів, якщо такі взагалі існують. Ну, скажімо, починаючи від елементарної речі: невміння листуватися зі своїми західними колегами, дотримуючись елементарних норм коректності й вихованості, прийнятих у світі.  Ми як нація маємо фантастичний безкоштовний PR завдяки помаранчевій революції. Однак, навіть такими дарунками долі не вміємо користатися.
А Ви ж виступали перед іноземною аудиторією, як Вас сприймали іноземці — краще, гірше чи так само? Вони розуміють Ваші твори?
— Наша література сприймається, як і кожна інша, по-різному. Залежить це не від країни, а радше від конкретної аудиторії. Якщо ж говорити не про виступи, а про книжки, багато важить також літературна мода, що існує на цей момент у літературі кожної країни. Зараз величезним успіхом у Польщі, наприклад, користується Сергій Жадан, Наталка Сняданко. Її “Колекція пристрастей” викликала спражній фурор, потрапивши в актуальний потік польської жіночої прози. Так само Любко Дереш поцілив просто в десятку літературного зацікавлення молодіжних субкультур. І я гадаю, що подібні паралелі в суспільних пріоритетах різних народів зближують ці народи набагато ефективніше, ніж зусилля всіх разом узятих політиків. І це ознака не якоїсь там глобалізації, а справжнього, невимушеного й плідного діалогу культур.
Бесіду вела Катерина Гічан.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net