Світлана Поваляєва. Мрійні розмови про щирість, книжки, любов

З одного боку, твої тексти досить брутальні, з іншого — вони дуже щирі, ба, навіть довірливо-ліричні; з одного боку ти вживаєш “кріпко ненормативну лексику”, з іншого — червонієш, коли в твоїй

З одного боку, твої тексти досить брутальні, з іншого — вони дуже щирі, ба, навіть довірливо-ліричні; з одного боку ти вживаєш “кріпко ненормативну лексику”, з іншого — червонієш, коли в твоїй присутності про тебе говорять у третій особі. Складається враження, що ти просто бравуєш, самознищуєшся. Але при цьому абсолютно ненаграно, щиро, по-справжньому. Це твій спосіб спілкування зі світом (не з соціумом)? І чому обрала саме такий спосіб?
— Я ніколи не роблю вибір “чомусь”. Я просто роблю вибір. Кожну мить. Наприклад, я вибираю зараз світле пиво, а не темне. Вчора я вибрала піти пішки від вокзалу до Протасового Яру, замість поїхати в маршрутці. Мені не потрібне самовиправдання. А пояснювати щось комусь — означає виправдовуватися.
З народженням дітей ця тяга до самознищення проходить?
— Ні.
Скільки років твоїм дітям?
— Вісім з половиною і дев’ять з половиною.
На яких книгах плануєш їх виховувати?
 — Я не планую. Я взагалі ненавиджу слово “виховувати”. Я з превеликим кайфом перечитала разом з ними те, чим мене було обділено в дитинстві (і “Тореадорів” Нестайка, і “Муммі Тролів”, і “Вінні Пуха”, і “Володаря перснів”, і “Гаррі Поттера”, і “Мері Поппінс”, і величезну кількість українських казок та казок народів світу, навіть “Енеїду” Котляревського. В моєму дитинстві були винятково Пушкін і Бажов. Другого я обожнюю, першого — не перетравлюю хронічно — нудить). На першому місці у нас з дітьми книжки видавництва “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га”. Вони читають Жуля Верна, скажімо, але самі — я не шанувальник саме цього автора, а вони — хлопці, їм подобається. Люблять географічні атласи, енциклопедії зброї або мінералів, одного разу спробували подужати “Фрегат Паллада”, потім натрапили на “Самодержця пустелі”, але ясно, що вони все-таки ще не доросли до такої літератури. У мене в хаті нема спаму й трешу, тому я вважаю, що діти можуть взяти і спробувати почитати будь-яку книжку.
Придумувала дітям колискові?
Так, і казки, і колискові. Але це такий космічний потічок натхненного імпровізу — забувається одразу ж, у процесі творення й озвучення. Мій тато мені також вигадував колискових і співав під циганську семиструнку.
Наскільки я знаю, ти із російськомовної київської сім’ї. Але книги пишеш українською. Чому?
— Бо я українською думаю. Може, поклик предків? Мені здається, я завжди була істотою з цієї землі, й навіть попри якісь там реінкарнації і родові зв’язки, я — українка. 
Доволі часто і багато говориш та пишеш про своє несприйняття соціуму. Ти могла б сформулювати, що тебе найбільше дратує в суспільстві?
— Дратує тотальна брехня. Соціум — це безжальний комбінат, котрому потрібен однорідний фарш. Він перетворює на фарш кожне людське створіння від моменту народження, але не просто “чесно перемелює”, а щомиті брутально най***є, зомбує, гіпнотизує, ґвалтує. ЩОМИТІ!
Якщо б уміла літати як птах, куди б полетіла?
— Я б тоді не думала “куди”. Я би блаженно літала би й літала, насолоджуючись польотом. Я би роздивлялася все, що бачила би внизу, на землі, а потім розчинилась б у небі.
“Писать нужно для искусства, продавать — для денег” (Пушкін). Ти пишеш задля чого?
— Я пишу. Сподіваюся, колись почну отримувати за це гонорари.
Твої тексти проходять цензорську обробку перед публікацією? Читачі отримують тексти Поваляєвої, як вони є?
— Жодної цензури немає.
Ти віддаєш на публікацію перший варіант тексту? Чи тільки після довгого саморедагування?
— Буває, що під час перечитування тексту, котрий вже пройшов редактуру у видавництві, можу повикидати на фіг якісь шматки, речення. Крапку має завжди ставити видавець, бо авторові лише дай волю — і “остаточні варіанти” плодитимуться до скону.
Як твої батьки сприймають твої тексти?
— Вони їх не читали.
“Орігамі блюз” менш агресивний, ніж попередні твої книги. Із чим це пов’язано?
— Мабуть, з енергетичною збалансованістю. “Замість крові” і “Орігамі-блюз” — близнюки. Ці дві книжки — “чоловіча” і “жіноча” — писалися одночасно і водночас були здані у видавництво. Вони — як сполучені посудини. Тому брутал в одній книзі збалансовується надією на світло в другій. Закон компенсації.
Епіграф до “Орігамі блюз” взято із культового фільму “Перехрестя”: “Настоящий блюз играет мужчина, от которого ушла женщина”. Чому ти обрала саме такий епіграф? Відчуваєш себе тією, від кого пішли?
— Я та, що пішла, і тим дала шанс чоловіку зіграти справжній блюз :)))))))))))))).
Мрія із “Орігамі блюз” здається відчайдушно самотньою? Це так і є, або це хибне враження?
— Усі люди на планеті відчайдушно самотні. Вони самі народжуються і самі помирають. Усе решта — відчайдушні намагання загіпнотизувати себе за допомогою якихось соціальних дій та щитів і переконати себе в тому, що “ти не один”. Але не бачу в цьому приводу для ремствувань — це просто даність, яка не заважає любити, сміятися. Вам же ж не заважають, наприклад, ноги?
В одному зі своїх інтерв’ю ти говорила, що опублікуєш свою поезію, коли припиниш писати прозу. Але в “Орігами-блюз” є цілі поетичні вставки. Чому? (До речі, твоя поезія абсолютно органічно та вдало вплетена в загальну оповідь).
— Поетичні вставки є в кожній з трьох моїх книг. Критики називали також те, що я пишу “поетичною прозою”. Це дійсно моя органіка. Але і з технічної точки зору, і з точки зору адекватного існування на ринку формат поетичної збірки — це зовсім інше. Мені здається, я до такої відповідальності ще не готова.
Як гадаєш, людина, яка не вживала препарати і дурь, може повною мірою зрозуміти твої книги? Чи розуміння текстів Поваляєвої йде не від досвіду, а від внутрішньої готовності читача їх прийняти?
— Я схильна сподіватися, що після моїх книг молода людина ніколи не стане наркоманом, а людина, котра знає, що таке наркотик, зрозуміє, що нема за що ненавидіти себе і світ, що над руїнами сонце світить так само, як і над океаном чи резиденцією президента країни.
Виплескуєш внутрішній біль на сторінки своїх книг?
— Так.
Деякі актори в житті намагаються знайти якомога більше негативного досвіду (бавляться нічними прогулянками із вокзальними бомжами, беспритульними дітьми, взагалі шукають неприємностей, які не дає їм реальне, майже безхмарне життя), щоб потім на сцені це втілити. Шукаєш негатив у житті, аби зробити свої тексти насиченішими, колоритнішими?
— Я не шукаю негативу навмисне — я притягую його, наче магніт, своєю внутрішньою недосконалістю. Негатив знаходить мене через мою розбалансованість, неврівноваженість, і мені за таких умов нічого не залишається, як зробити свій вибір і пережити до кінця все, що мені належить. Але я би в даному випадку говорила в минулому часі, бо, як на мене, багато лайна з мого життя спливло назавжди ;))))))))))))))))))
Коли друкуєш, б’єш по клавішах у певному ритмі, аби створити подібність музики або акомпанементу, якщо в цей час слухаєш музику?
— Дуже красиве, поетичне запитання, але мушу вас розчарувати. Я пишу від руки і найчастіше поза хатою. У мене купа зашмуляних пухких нотатників, напхом напханих папірцями, серветками, обгортками і навіть тролейбусними талончиками, на яких я нашкрьобую щось, їдучи в громадському транспорті, сидячи десь в місті — не важливо, по кав’ярнях, чи по по бордюрах, на лавочках скверу, чи на могильних плитах, на кіблі у вбиральні “Макдоналдсу”, чи на пагорбах просто неба. Коли набиваю написане, слухаю на ревері якийсь один і той самий альбом і сприймаю це як механічну роботу (як накручування кришечок на тюбики з зубною пастою).
Чому ти обрала саме Дженіфер Лопез для характеристики попси? Чому не Брітні Спірс? І одразу ще питання: Дженіфер Лопез справді щось виражає (символізує) у твоїх текстах?
— Там манюня Бріт теж присутня :)))))))) Просто на той момент, коли це все писалося (років зо три тому), Дупез була в зеніті слави, і від неї, принаймні в Інтернетрях, було просто не продихнути. Але вона і зараз може слугувати таким-собі Мардонґом Попси, бо хто б ще закачав собі в с***у силікон і став справжньою Всесвітньою С***ою?! Закачала б собі пару кіло силіконового мозку...
У твоїх текстах більше вигадки, ніж реальності?
— А від цього щось зміниться? Хіба сприйняття тексту нормальною інтелігентною людиною може залежати від того, що текст є або не є автобіографічним? Для читачів існує Текст, а для протоплазми — журнал “Папарацци”.
Відчуваєш себе одиначкою?
— Я усвідомлюю абсолютну самотність кожної людини на цій планеті і намагаюся не піддаватися психозам соціальної спільноти, цій найжорстокішій наркотичній залежності.
Ти довірлива людина?
— У побуті — так, взагалі — ні, хоча мало би бути навпаки :)))))))))))))))))))))))))
Чи ходила ти коли-небудь на консультацію до психолога? А пішла б коли-небудь?
— Не була і не збираюся. Не кажу “ніколи не піду”, бо маю золоте правило: “Ніколи не кажи «ніколи»!” Гадаю, будь-який психолог мене просто вигнав би на першій же хвилині “душерятівної розмови”!
Чому ти вирішила стати саме журналісткою? Це було твоє рішення чи батьківська порада?
— Зорі стали кармічним раком. Це був гіпноз і шок як для моїх батьків, так і для мене. Я готувалася вступати до біофаку КДУ ім. Шевченка і паралельно мене вже було майже зараховано до педагогічного університету за спеціалізацією біологія-хімія. Сталося якесь затьмарення буквально за тиждень до подачі документів.
Ти залишила журналістську діяльність? Із якої причини (якщо, звісно, ти вже не журналіст) Чи надовго?
— Я є і, мабуть, залишатимусь журналістом ще дуже довго. Принаймні доти, доки не зможу заробляти собі на хліб літературою.
Хотіла б отримати яку-небудь літпремію?
— Анонімно-грошову.
Звертаєш увагу на літкритику?
— Якщо це саме ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА, то — так. А взагалі — ні. Мені простіше — я ж сама журналіст і знаю ту всю кухню зсередини, і щодня бачу перед собою легіони тупорилих уй***ів, котрих не цікавить нічого, окрім власного “я” і грошей.
Які книжки тебе дратують?
— Нещирі. Мене дратує відверта кон’юнктура. Не стільки навіть вона, скільки сморід шоу-бізнесу, який розповсюджують довкола себе їхні автори.
Питання, яке ми ставимо майже всім. Кого вважаєш головним монстром (в олдскульному — доброму сенсі) укр. літератури? Можна не обмежуватися одним іменем.
— Монстром в якому сенсі? Якщо за величчю письма — то це Хвильовий, Булгаков і Леонід Кононович з “Темою для медитації” (тобто, не Кононович в цілому, а саме цей його твір). Якщо ж мається на увазі загальний сплав літературної майстерності і побутової монструозності, то це Василь Шкляр, Юрко Іздрик і Юрко Покальчук. І Оксана Забужко.
Сергій Жадан на питання: хто найзворушливіше-ліричний персонаж в суч-укр-літі? —відповів: Поваляєва. Як гадаєш, чому? И як би ти охарактеризувала Жадана?
е-е-е-е-е...... ннну-у-у-у.... мабуть, тому, що Жадан є надзвичайно теплою людиною, його зворушують хворобливо-недосконалі речі, можливо, він прагне якось розсіяти морок довкола близьких його серцю явищ цього світу. Він бачив мене в якихось маніакально-депресивних станах, і це викликало в нього ліричний настрій. Всі геніальні поети — трохи садисти і трохи маніяки. Жадан — Спостерігач. Проста сильна, здорова людина з простою здоровою поведінкою, природними рухами, скупими, але сильними, щирими вчинками — людина тепла, але відсторонена. Це світлий геній з глибинним незлостивим тонким почуттям гумору.
Які епітети підібрала б для себе?
— “Ах, я вся такая внєзапная, пратіварєчівая вся такая!” (це типу Анна Адамовна з “Покровських воріт”).
Що надихає тебе більше за все?
— Все.
Чим (ким) ти пишаєшся більше за все?
— Я не знаю, що таке “гордитися”. Я пишаюся своїми дітьми і тим, що я пережила все те, що мені довелося пережити, при цьому ще досі живу, гарно виглядаю, пишу книжки.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net