Юрій Покальчук. Бесіди з надзвичайним письменником, першокласним перекладачем і цікавезним чоловіком. II.

У Ваших творах є елемент еротики, навіть досить суттєвий і відчутний елемент. Мабуть, за радянських часів важко було видавати твори, які Ви видаєте зараз? Чи є теми, які Ви розвивали протягом усього письменницького життя?

— Перший твір на еротичну тематику, жорстко-еротичну — “Треба” (це оповідання є в моїх перших товстих книжках). Тоді, за радянських часів, пишучи твори, розумів: це не надрукують, це — теж, це треба переробляти, про це — якось інакше писати. І тут я просто злякався за себе — що я захворів на страшну совєцьку хворобу, що я стаю “хомо сов’єтікус”. Можу стати “хорошим советским писателем”, і за це мені будуть гроші платити. Тоді, як протест, я вирішив написати щось таке, що ніхто ніколи не надрукує. І створив чисто еротичне оповідання “Треба”.

— Фактично, вся еротична тематика, яку я і зараз продовжую, народилась ще в моїй кандидатській  дисертації “Проблеми молоді і теорія відчудження у сучасному романі США”. У 1960–1970-ті роки в Америці була  література сексуальна, розкута, так би мовити, література післясексуальної революції. Це і Керуак, і Болдуїн, і Берроуз, і Мейлер, і Апдайк і багато інших. У мене був шок: як про ЦЕ можна говорити, як це може працювати на твір у цілому! Це був сильний поштовх для того, щоб я потім почав у такій манері писати.

Пізніше я написав докторську дисертацію із сучасної латиноамериканської прози. Звісно, не захистився. Політична ситуація тоді загострилася і я подався на Північ на заробітки сам, бо вже заповідалося — можна було туди десь і за державний кошт поїхати, і не на заробітки... Твори південноамериканців (Амаду, Маркес) були інакшими, їхній кут сприйняття життя був іншим. Це вже — бароко. І в латиноамериканців була крута, барокова еротика — легка, розкішна, природна і відверта!

І от я писав час від часу так звані еротичні твори, навіть не розраховуючи на друк, це була віддушина.

Пізніше твори стали потроху публікуватися. Першою спромоглася “Кальварія” видати “Те, що на споді”. На цю збірку було написано 56 (!) рецензій, і з них 20 чи 21 — негативні. Дехто об мої твори ноги витер капітально, але коли вийшов “Час прекрасний” у “Фоліо”, момент скандальності минув.

— Особисто я вважаю, що тем заборонених в літературі немає, є теми, погано написані. Еротика є частиною людини. І до цього треба мати здорове, тверезе ставлення. Це може бути брудним, банальним і нікчемним. А може бути високим і прекрасним. Суть самого акту однакова, але все, що навколо нього, — різне, інакше. І якраз еротика може допомогти показати і зрозуміти людину і життя глибше, краще.

— Ні. Українці займаються коханням, як і решта світу. В нас ця тема “української еротичності” була придумана абсолютно штучно, до певної міри якраз Оксаною Забужко. “Ах, українці не вміють кохатися” — я із пафосом такого висновку не погоджусь. Вміють-не вміють — цілком так, як усі на світі люди.

Оксана дуже талановита жінка. Розумна, інтелігентна, високоосвічена. Але те, що у “Дослідженнях” такий пафосний і надуманий висновок, на мою думку, м’яко кажучи, — її помилка.

Про сам акт може написати красиво, поетично навіть молодий автор. Як це зробив Любко Дереш у “Поклонінні ящірці”.

Є маса творів із описами різних сексуальних актів і відхилень, але навіщо вони написані? Про що вони? Та не про що і ні за чим, якщо еротика — самоціль в описанні.

А коли кажуть про суто українську еротичність — це просто смішно, на мій погляд. Звісно, є якісь особливості. Розумієте, затиснута спочатку релігією, а потім комуністичною свідомістю, сексуальність нашої жінки є дещо викривлена і неправильна.

Але я вважаю, попри бездарні еротичні твори, ще більшим лихом є гральні автомати, однорукі злодії, пропагування грошей, проституції. Ось це загрожує здоров’ю майбутніх поколінь. Саме це і є  аморальність.