Юрій Покальчук. Бесіди з надзвичайним письменником, першокласним перекладачем і цікавезним чоловіком. Глава ІV.

Для створення персонажів використовуєте тих людей, яких знаєте? Ваші знайомі можуть себе впізнати?

— Ні (рішуче. — Прим. ред.). Сюжети — реальні, абсолютно, але я все так переплутую, щоб нікого не можна було б впізнати. Принаймні деякі люди себе впізнавали, коли менше еротики було — більше політики. Я ніколи не пишу про свої родинні зв’язки, я ніколи не пишу про моїх дружин. У мене було три дружини, але про них немає нічого й близько. Вистачає іншого. Я через себе перепустив дуже багато чого. Я і так у творах весь, особливо якщо добре придивитися. У мене є майже автобіографічна повість “Ритм”, у ній йдеться про музиканта, там я максимально “розкритий”. Флобер колись сказав: “Мадам Боварі — це я”. Цілком із цим згоден. Треба все пропускати крізь себе.

Коли писав “Окружну дорогу”, я 2–3 місяці не міг дописати її. І тут мою квартиру пограбували... (той, хто читав цей твір, зрозуміє, до чого тут пограбування. — Прим. ред.). У мене жодного твору немає надуманого. Та й навіщо вигадувати?

— Звичайно, вони лукавлять. У того ж Дереша життя — 20 років, що він міг вигадати? Думаю, мало чого. Але в нього прекрасні твори, він уміє викрутити із життєвих сюжетів щось для творів.  

— Все дуже просто. Тому що підліток — це батько чоловіка. Тому що жінка, з якою він починає сексуальний досвід у трьох чвертях випадків, доросліша за нього. Адже при першому досвіді треба, щоб хоч один із них умів.

Крім того, для літератури опис акту двох дорослих людей особливо нічого цікавого не принесе, якщо в них немає ніякої душевної драми, трагедії, надлому і т. ін. Тут питання смаку і мудрості: показати стосунки між чоловіком і жінкою так, щоб це не було вульгарно, брудно, бозна для чого. Статеві стосунки майже в усіх однакові, робляться за одним принципом. А от початок історії — перші досвіди... Це вже інша справа.

Хоча останнім часом ця тематика починає мені набридати. Здається, я вже все про це написав. Однак колонія моя підкидає все нові й нові сюжети.

— Останнє, що я читав і мені було дуже цікаво, — це Перес-Реверте “Клуб Дюма”. По-перше, я — великий шанувальник Дюма. По-друге, це інтелектуальний детектив. Мені дуже цікава техніка Реверте. А до того я читав Дена Брауна. Ця книга довела мене до стану роздратування. Це так само, як Пауло Коельо порівняно з Амаду або Маркесом. Так і Ден Браун порівняно з Умберто Еко. Хоча Браун закрутив цікаво, але все звів до такого абсурду.

Прочитав із великим інтересом невеличкий роман “Море-океан” італійського письменника Бардукко. Такий твір далеко не кожному можна порекомендувати, адже це суміш філософського роману з детективом, містики. Може, в ньому забагато літературної пози, але досить цікаво й оригінально.

І ще з останнього, що я прочитав, це біографічний роман французького письменника Сержа Брамлі “Сад: терор в будуарі”. Особливо потрясли мене цікаві паралелі із Французькою революцією. І так просяться паралелі із нашою революцією. Я раджу всім нашим політикам терміново або прочитати цю книгу, або передивитися книжки з історії Французької революції. Ось це з останнього мною прочитаного. Мені дуже цікаво читати романи, якщо вони написані на тлі біографічних відомостей, і автор правильно вміє показати людину.

— Моя донька займається юриспруденцією. Учиться в Академії адвокатури. Вона нещодавно закінчила з відзнакою юридичний коледж. Крім навчання, вона пише оповідання та поезії. Та я досить нещадний критик. Підтримую, але ніколи не хвалю, якщо вона пише щось погане.

— Звісно. Ну що може бути гарного в поезії, якщо там, крім “я — гарна, він — поганий” нічого і немає? І хто має їй (дочці. — Прим. ред.) про це сказати? Є твори у доньки зовсім непогані.

Писати, гірше чи краще, в деякій мірі може кожен. У якій мірі це тобі потрібно — ось питання.

Особисто я ніколи не був переконаний, чи буду я добрим або поганим письменником. До речі, я і зараз не знаю, який я письменник. Але книги купують, отже в мене є свої читачі. Критики ж можуть бути упереджені з якихось міркувань.