Юрій Покальчук. Бесіди з надзвичайним письменником, першокласним перекладачем і цікавезним чоловіком. Глава V.

5. Чи є в Україні критика? Як Ви гадаєте, чи є в Україні критики, критична думка? — Звичайно, є. Є критики, є літературознавство. Єдине, що в критики дуже часто йдуть ті, хто не зміг робити

5. Чи є в Україні критика?
Як Ви гадаєте, чи є в Україні критики, критична думка?
— Звичайно, є. Є критики, є літературознавство. Єдине, що в критики дуже часто йдуть ті, хто не зміг робити літературу. І якщо вони не просто лаять, а критикують, то все нормально. У мене був випадок, коли одна молода критикеса про мій переклад і есе-післямову на “Покоївок” Жене написала: “Ну що ж, можна пробачити Покальчуку і цей текст”. І щось в такому стилі вона виводила далі. При цьому, дуже багато було рецензій і на моє есе, і на сам переклад, і, здебільшого, вони були схвальні. І тут таке... Я переважно реагую спокійно і адекватно на заяви на кшталт “можна пробачити і це, і це”. Але все ж таки хто вона така, щоб мені вказувати?
Як вважаєте, критика має стимулювати до читання книг?
— Вона повинна стимулювати і розказувати читачам про літературу. Але якщо критик займає позицію такого собі гуру і вказує, як писати, тому що він розумніший і знає, як треба писати, — то це не діло. (Критикувати — значить доводити автору, що він не зробив цього так, як зробив би я, якщо б умів. — Карл Чапек). Мені теж пропонували писати статті, пропонували пристойні гроші, але я не погодився. Та і як я можу писати про сучасну українську літературу, коли я сам всередині цього процесу? Про нашу літературу я писати вже не можу. Я віддаю данину тим критикам, хто пише дійсно важливі статті. “Слово і час” — хороший літературознавчий журнал. Там працюють ще радянські літературознавці. І пишуть достойні критичні статті. “Сучасність” і “Критика” подають досить хороші матеріали. Ну, в нас ще є цікаві журнали: “Березіль” і “Кур’єр Кривбасу”.
Ці  журнали роблять важливу справу. Причому підтримки держави не відчувають. Підтримка українського книговидання — це також підтримка літературних журналів. І “Березіль”, і “Кур’єр Кривбасу” намагаються тримати високий рівень, чи виходить — інше питання.
Нам потрібні такі журнали, як “Четвер” Іздрика. Він епатажний, там багато фокусів, пафосу. Та нам потрібно ще кілька таких “Четвергів”.
Іздрик в інтерв’ю нашому журналу говорив про те, що він сам потерпає від того, що немає конкуренції, немає нічого схожого на його журнал.
— Це те, що я хотів сказати — немає конкуренції. Треба хоч 3–4 таких “Четверги”, і щоб виходили вони хоча б раз на квартал.
Міністерство культури має розвивати лінію літературних журналів, а не влаштовувати десятки й сотні низькопробних фестивалів. Потрібні дві речі: 1) створення інститутів української культури за кордоном, і 2) допомога дистрибуції українських книг по всій Україні. По регіонах немає достатньої кількості (а іноді взагалі немає) української літератури. В місті-герої Одесі в центральних книжкових магазинах майже немає української книги.
Ну, от біля одного кіоску, поза м. Одесою, де відпочивають українці із Західної України, є книжки, в тому числі і мої, — до речі, швидко розкуповуються.
Але ж має бути система, схема дистрибуції. Міністерству культури, комітетам з цих питань — розповсюдження вітчизняної літератури — треба опікуватися.
І вигнати половину працівників із міністерства й комітетів, поставити нових — патріотичних — і робити конкретні речі. Знаєте, найбільша хвороба помаранчевої революції — це помаранчева бюрократія. Вона скрізь повзе, як метастази.
Що я можу сказати із цього приводу — я абсолютно свідомо пишу епатажну літературу, тому що її читають усі підряд.
Навіть у колонії, що я нею опікуюся, хочуть читати українську літературу. Хочуть читати Покальчука. Звісно, я не можу залишати і давати всім підліткам свої книги. Але вони просять, таємно читають. І що я зробив — скинув їм на комп’ютери ці твори.
Завдання українського письменника не бити себе в груди на Майдані (ми вже себе в груди побили), а писати такі книжки, які буде хотіти читати кожен, хто відкрив цю книжку.
Готуєте подарунок своїм шанувальникам?
— У мене скоро буде написана нова книга, вона буде називатися “Хулігани”. Про що вона буде? Назва сама за себе говорить. Бомба, чергова бомба. Там буде одна повість, яка називається “Вагонзак”(скорочення від “вагон заключенных”). Їдуть сім пацанів в колонію. Вони по різних тюрмах сиділи. Історія кожного з них буде у цій повісті. Вони (підлітки-колоністи. — Прим. ред.) про своє життя у журнал пишуть. Своїми каракулями, звісно, і не все з їхніх історій я в журнал пускаю. Але ж в оцих історіях стільки матеріалу — і письменникові  нащо вигадувати?! Навіщо?
А їхні життя — це теж наш сьогоднішній день.
Зараз багато розмов про допомогу дітям. А я вже п’ять років кожного місяця збираю по людях чоловічу вживану одежу і відвожу до колонії. І це за свої гроші — ані копійки ні в кого не отримуючи. Я вже не рахую зошити, ручки, цукерки...
6. Юрій Покальчук володіє більше, ніж десятьма  мовами. Розмови із поліглотом – тут.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net