Юрій Покальчук. Твори по елементах, еротичних — також

У Ваших творах є елемент еротики, навіть досить суттєвий і відчутний елемент. Мабуть, за радянських часів важко було видавати твори, які Ви видаєте зараз? Чи є теми, які Ви розвивали протягом усього письменницького життя?

— Перший твір на еротичну тематику, жорстко-еротичну — “Треба” (це оповідання є в моїх перших товстих книжках). Тоді, за радянських часів, пишучи твори, розумів: це не надрукують, це — теж, це треба переробляти, про це — якось інакше писати. І тут я просто злякався за себе — що я захворів на страшну совєцьку хворобу, що я стаю “хомо сов’єтікус”. Можу стати “хорошим советским писателем”, і за це мені будуть гроші платити. Тоді, як протест, я вирішив написати щось таке, що ніхто ніколи не надрукує. І створив чисто еротичне оповідання “Треба”.

— Фактично, вся еротична тематика, яку я і зараз продовжую, народилась ще в моїй кандидатській  дисертації “Проблеми молоді і теорія відчудження у сучасному романі США”. У 1960–1970-ті роки в Америці була  література сексуальна, розкута, так би мовити, література післясексуальної революції. Це і Керуак, і Болдуїн, і Берроуз, і Мейлер, і Апдайк і багато інших. У мене був шок: як про ЦЕ можна говорити, як це може працювати на твір у цілому! Це був сильний поштовх для того, щоб я потім почав у такій манері писати.

Пізніше я написав докторську дисертацію із сучасної латиноамериканської прози. Звісно, не захистився. Політична ситуація тоді загострилася і я подався на Північ на заробітки сам, бо вже заповідалося — можна було туди десь і за державний кошт поїхати, і не на заробітки... Твори південноамериканців (Амаду, Маркес) були інакшими, їхній кут сприйняття життя був іншим. Це вже — бароко. І в латиноамериканців була крута, барокова еротика — легка, розкішна, природна і відверта!

І от я писав час від часу так звані еротичні твори, навіть не розраховуючи на друк, це була віддушина.

Пізніше твори стали потроху публікуватися. Першою спромоглася “Кальварія” видати “Те, що на споді”. На цю збірку було написано 56 (!) рецензій, і з них 20 чи 21 — негативні. Дехто об мої твори ноги витер капітально, але коли вийшов “Час прекрасний” у “Фоліо”, момент скандальності минув.

— Особисто я вважаю, що тем заборонених в літературі немає, є теми, погано написані. Еротика є частиною людини. І до цього треба мати здорове, тверезе ставлення. Це може бути брудним, банальним і нікчемним. А може бути високим і прекрасним. Суть самого акту однакова, але все, що навколо нього, — різне, інакше. І якраз еротика може допомогти показати і зрозуміти людину і життя глибше, краще.

— Ні. Українці займаються коханням, як і решта світу. В нас ця тема “української еротичності” була придумана абсолютно штучно, до певної міри якраз Оксаною Забужко. “Ах, українці не вміють кохатися” — я із пафосом такого висновку не погоджусь. Вміють-не вміють — цілком так, як усі на світі люди.

Оксана дуже талановита жінка. Розумна, інтелігентна, високоосвічена. Але те, що у “Дослідженнях” такий пафосний і надуманий висновок, на мою думку, м’яко кажучи, — її помилка.

Про сам акт може написати красиво, поетично навіть молодий автор. Як це зробив Любко Дереш у “Поклонінні ящірці”.

Є маса творів із описами різних сексуальних актів і відхилень, але навіщо вони написані? Про що вони? Та не про що і ні за чим, якщо еротика — самоціль в описанні.

А коли кажуть про суто українську еротичність — це просто смішно, на мій погляд. Звісно, є якісь особливості. Розумієте, затиснута спочатку релігією, а потім комуністичною свідомістю, сексуальність нашої жінки є дещо викривлена і неправильна.

Але я вважаю, попри бездарні еротичні твори, ще більшим лихом є гральні автомати, однорукі злодії, пропагування грошей, проституції. Ось це загрожує здоров’ю майбутніх поколінь. Саме це і є  аморальність.

Наскільки мені відомо, Ви опікуєтеся колонією малолітніх злочинців. Якщо можна, розкажіть про цю Вашу роботу. Чому Ви обрали саме таку діяльність?

— Як і завжди — випадок. Ще в 1980-х роках відкрили можливість для журналістів відвідувати такі колонії. І газета, в якій я тоді працював, мала написати про неї репортаж. Я викликався. Поїхав туди. Спілкувався з підлітками. Виступав для них, розповідав їм багато історій зі свого життя. І коли мав їхати, на зустрічі перед усіма вихованцями (тоді там було близько 800 підлітків) кілька з них встали і сказали: “Ми дуже просимо приїжджати до нас ще. Ми тут усі покидьки суспільства. Ви — перша людина, яка говорила з нами по-людськи”. Я їм відповідаю, що часто приїжджати не зможу — в мене часу немає. А один підліток каже: “Ми знаємо, що у вас мало часу. Але в нас часу багато. Ми будемо на Вас чекати”. Ця фраза змусила мене приїхати ще раз. А потім ще раз, і ще раз. Ми почали робити рукописний літературний журнал.

Згодом, уже відвідуючи колонію кілька років і випускаючи там отой журнал, я написав  про справи в колонії дуже жорстку статтю у московську “Літературну газету”, коли там Щекочихін був  редактором відділу. І він мене, напевно, підставив, бо дав назву моїй статті — “Детская тюрьма”. Після виходу, мене звинуватили в тому, що я виношу сміття з хати. Ніби-то мене туди (в колонію. — Прим. ред.) пустили, а він — страшне пише. Проблем було... трохи.

Пізніше почалися закордонні поїздки. І в колонію я не їздив. У мене була перерва років на п´ять чи шість. По тому, вже через декілька років, я приїхав. І в мене була думка зробити про колонію фільм.

Я поїхав із ТБ зробити спочатку сюжет, у якому показав би, як усе змінилося. Але виявилося, що не тільки крісла, штори, приміщення, а й люди-вихователі і вчителі — ті ж самі. Виявилося, що ще два роки колоністи випускали журнал і писали “головний редактор Юрій Покальчук”. І я повернувся туди знову, і зараз я там — член наглядової ради і, ніби грім адський, шеф колонії ось вже шостий рік.

Нині я той літературний журнал випускаю як справжній. На нього треба приблизно 300–400 баксів — дорого коштує, але з типографії виходить гарним, справжнім.

Матеріалів на книги від підлітків у мене — мільйон. Я часто допомагаю і тим, хто вийшов і хоче вчитися, почати нове нормальне життя. У мене вже кілька студентів із колишніх вихованців. Є навіть і на 3-му і 4-му курсах. Я постійно спілкуюся з колоністами (і колишніми — також). Вони дзвонять часто зі своїми проблемами: то одного побили, то обікрали, то хтось помер і так далі. Клопоту вистачає. Ось це — реальність життя.

— Я думаю, що ні. Всі сприймають по-своєму. Ті, хто дуже близькі, — їм читати важко. Знаєте, у мене є дуже близький друг, він працює на впливовому телеканалі, ми мешкаємо поруч 22 роки. Так от, він не сприймає мої твори, якщо й читає. Він знає мене давно і добре, і бачить багато відмінностей між мною і моїм героєм. Оксана, моя донька, сприймає мої твори краще, ніж він. Вона більш відсторонена.

— Ні (рішуче. — Прим. ред.). Сюжети — реальні, абсолютно, але я все так переплутую, щоб нікого не можна було б впізнати. Принаймні деякі люди себе впізнавали, коли менше еротики було — більше політики. Я ніколи не пишу про свої родинні зв’язки, я ніколи не пишу про моїх дружин. У мене було три дружини, але про них немає нічого й близько. Вистачає іншого. Я через себе перепустив дуже багато чого. Я і так у творах весь, особливо якщо добре придивитися. У мене є майже автобіографічна повість “Ритм”, у ній йдеться про музиканта, там я максимально “розкритий”. Флобер колись сказав: “Мадам Боварі — це я”. Цілком із цим згоден. Треба все пропускати крізь себе.

Коли писав “Окружну дорогу”, я 2–3 місяці не міг дописати її. І тут мою квартиру пограбували... (той, хто читав цей твір, зрозуміє, до чого тут пограбування. — Прим. ред.). У мене жодного твору немає надуманого. Та й навіщо вигадувати?

— Звичайно, вони лукавлять. У того ж Дереша життя — 20 років, що він міг вигадати? Думаю, мало чого. Але в нього прекрасні твори, він уміє викрутити із життєвих сюжетів щось для творів.  

Досить багато Ваших творів присвячено юнацькій еротичності, першому знайомству з жінкою (причому часто — набагато старшою). Чому Ви приділяєте цьому аспекту таку увагу?

— Все дуже просто. Тому що підліток — це батько чоловіка. Тому що жінка, з якою він починає сексуальний досвід у трьох чвертях випадків, доросліша за нього. Адже при першому досвіді треба, щоб хоч один із них умів.

Крім того, для літератури опис акту двох дорослих людей особливо нічого цікавого не принесе, якщо в них немає ніякої душевної драми, трагедії, надлому і т. ін. Тут питання смаку і мудрості: показати стосунки між чоловіком і жінкою так, щоб це не було вульгарно, брудно, бозна для чого. Статеві стосунки майже в усіх однакові, робляться за одним принципом. А от початок історії — перші досвіди... Це вже інша справа.

Хоча останнім часом ця тематика починає мені набридати. Здається, я вже все про це написав. Однак колонія моя підкидає все нові й нові сюжети.

— Останнє, що я читав і мені було дуже цікаво, — це Перес-Реверте “Клуб Дюма”. По-перше, я — великий шанувальник Дюма. По-друге, це інтелектуальний детектив. Мені дуже цікава техніка Реверте. А до того я читав Дена Брауна. Ця книга довела мене до стану роздратування. Це так само, як Пауло Коельо порівняно з Амаду або Маркесом. Так і Ден Браун порівняно з Умберто Еко. Хоча Браун закрутив цікаво, але все звів до такого абсурду.

Прочитав із великим інтересом невеличкий роман “Море-океан” італійського письменника Бардукко. Такий твір далеко не кожному можна порекомендувати, адже це суміш філософського роману з детективом, містики. Може, в ньому забагато літературної пози, але досить цікаво й оригінально.

І ще з останнього, що я прочитав, це біографічний роман французького письменника Сержа Брамлі “Сад: терор в будуарі”. Особливо потрясли мене цікаві паралелі із Французькою революцією. І так просяться паралелі із нашою революцією. Я раджу всім нашим політикам терміново або прочитати цю книгу, або передивитися книжки з історії Французької революції. Ось це з останнього мною прочитаного. Мені дуже цікаво читати романи, якщо вони написані на тлі біографічних відомостей, і автор правильно вміє показати людину.

— Моя донька займається юриспруденцією. Учиться в Академії адвокатури. Вона нещодавно закінчила з відзнакою юридичний коледж. Крім навчання, вона пише оповідання та поезії. Та я досить нещадний критик. Підтримую, але ніколи не хвалю, якщо вона пише щось погане.

— Звісно. Ну що може бути гарного в поезії, якщо там, крім “я — гарна, він — поганий” нічого і немає? І хто має їй (дочці. — Прим. ред.) про це сказати? Є твори у доньки зовсім непогані.

Писати, гірше чи краще, в деякій мірі може кожен. У якій мірі це тобі потрібно — ось питання.

Особисто я ніколи не був переконаний, чи буду я добрим або поганим письменником. До речі, я і зараз не знаю, який я письменник. Але книги купують, отже в мене є свої читачі. Критики ж можуть бути упереджені з якихось міркувань.