Юрій Покальчук. Чи є в Україні критика?

Як Ви гадаєте, чи є в Україні критики, критична думка? — Звичайно, є. Є критики, є літературознавство. Єдине, що в критики дуже часто йдуть ті, хто не зміг робити літературу. І якщо вони не просто

Як Ви гадаєте, чи є в Україні критики, критична думка?
— Звичайно, є. Є критики, є літературознавство. Єдине, що в критики дуже часто йдуть ті, хто не зміг робити літературу. І якщо вони не просто лаять, а критикують, то все нормально. У мене був випадок, коли одна молода критикеса про мій переклад і есе-післямову на “Покоївок” Жене написала: “Ну що ж, можна пробачити Покальчуку і цей текст”. І щось в такому стилі вона виводила далі. При цьому, дуже багато було рецензій і на моє есе, і на сам переклад, і, здебільшого, вони були схвальні. І тут таке... Я переважно реагую спокійно і адекватно на заяви на кшталт “можна пробачити і це, і це”. Але все ж таки хто вона така, щоб мені вказувати?
Як вважаєте, критика має стимулювати до читання книг?
— Вона повинна стимулювати і розказувати читачам про літературу. Але якщо критик займає позицію такого собі гуру і вказує, як писати, тому що він розумніший і знає, як треба писати, — то це не діло. (Критикувати — значить доводити автору, що він не зробив цього так, як зробив би я, якщо б умів. — Карл Чапек). Мені теж пропонували писати статті, пропонували пристойні гроші, але я не погодився. Та і як я можу писати про сучасну українську літературу, коли я сам всередині цього процесу? Про нашу літературу я писати вже не можу. Я віддаю данину тим критикам, хто пише дійсно важливі статті. “Слово і час” — хороший літературознавчий журнал. Там працюють ще радянські літературознавці. І пишуть достойні критичні статті. “Сучасність” і “Критика” подають досить хороші матеріали. Ну, в нас ще є цікаві журнали: “Березіль” і “Кур’єр Кривбасу”.
Ці  журнали роблять важливу справу. Причому підтримки держави не відчувають. Підтримка українського книговидання — це також підтримка літературних журналів. І “Березіль”, і “Кур’єр Кривбасу” намагаються тримати високий рівень, чи виходить — інше питання.
Нам потрібні такі журнали, як “Четвер” Іздрика. Він епатажний, там багато фокусів, пафосу. Та нам потрібно ще кілька таких “Четвергів”.
Іздрик в інтерв’ю нашому журналу говорив про те, що він сам потерпає від того, що немає конкуренції, немає нічого схожого на його журнал.
— Це те, що я хотів сказати — немає конкуренції. Треба хоч 3–4 таких “Четверги”, і щоб виходили вони хоча б раз на квартал.
Міністерство культури має розвивати лінію літературних журналів, а не влаштовувати десятки й сотні низькопробних фестивалів. Потрібні дві речі: 1) створення інститутів української культури за кордоном, і 2) допомога дистрибуції українських книг по всій Україні. По регіонах немає достатньої кількості (а іноді взагалі немає) української літератури. В місті-герої Одесі в центральних книжкових магазинах майже немає української книги.
Ну, от біля одного кіоску, поза м. Одесою, де відпочивають українці із Західної України, є книжки, в тому числі і мої, — до речі, швидко розкуповуються.
Але ж має бути система, схема дистрибуції. Міністерству культури, комітетам з цих питань — розповсюдження вітчизняної літератури — треба опікуватися.
І вигнати половину працівників із міністерства й комітетів, поставити нових — патріотичних — і робити конкретні речі. Знаєте, найбільша хвороба помаранчевої революції — це помаранчева бюрократія. Вона скрізь повзе, як метастази.
Що я можу сказати із цього приводу — я абсолютно свідомо пишу епатажну літературу, тому що її читають усі підряд.
Навіть у колонії, що я нею опікуюся, хочуть читати українську літературу. Хочуть читати Покальчука. Звісно, я не можу залишати і давати всім підліткам свої книги. Але вони просять, таємно читають. І що я зробив — скинув їм на комп’ютери ці твори.
Завдання українського письменника не бити себе в груди на Майдані (ми вже себе в груди побили), а писати такі книжки, які буде хотіти читати кожен, хто відкрив цю книжку.
Готуєте подарунок своїм шанувальникам?
— У мене скоро буде написана нова книга, вона буде називатися “Хулігани”. Про що вона буде? Назва сама за себе говорить. Бомба, чергова бомба. Там буде одна повість, яка називається “Вагонзак”(скорочення від “вагон заключенных”). Їдуть сім пацанів в колонію. Вони по різних тюрмах сиділи. Історія кожного з них буде у цій повісті. Вони (підлітки-колоністи. — Прим. ред.) про своє життя у журнал пишуть. Своїми каракулями, звісно, і не все з їхніх історій я в журнал пускаю. Але ж в оцих історіях стільки матеріалу — і письменникові  нащо вигадувати?! Навіщо?
А їхні життя — це теж наш сьогоднішній день.
Зараз багато розмов про допомогу дітям. А я вже п’ять років кожного місяця збираю по людях чоловічу вживану одежу і відвожу до колонії. І це за свої гроші — ані копійки ні в кого не отримуючи. Я вже не рахую зошити, ручки, цукерки...
Юрій Покальчук володіє більше, ніж десятьма  мовами. Розмови із поліглотом
Ви багато їздили по світу. І Ви знаєте більше десяти мов. Вивчали мови, коли приїжджали до якоїсь країні, у “мовному середовищі”?
— Досить часто було таке. Індонезійську я вивчив в Індонезії, коли приїхав туди як перекладач з англійської мови, хоча закінчував індійську філологію. На місці вже вивчив за півроку, говорив уже вільно. Іспанську вивчив з кубинцями в гуртожитку, потім уже вдосконалював. Французьку вивчав факультативно. Коли вперше потрапив до Франції, то здавався собі повним бовдуром — нічого не розумів, говорити таки говорив, але розуміти — це вже ні. Польську мову знав із дитинства — нащо її було спеціально вивчати? Адже я виріс на Західній Україні. Італійську? У мене дівчина була італійка. Так, по ходу і вивчалася мова.
А найважче які було вчити?
— Санскрит. Її я вчив ще в інституті в тодішньому Ленінграді. Те, що я вчився саме там, то це було випадком долі. Зараз уже ми маємо інформацію мало не про весь світ, а тоді... Індія здавалася казковою країною. І я хотів пізнати і цю країну, і її культуру, і мову. Мені було досить важко, але вивчив. Я швидко мови засвоюю, швидко починаю говорити.
Які зі своїх перекладів Ви назвали б найкращими?
— Важко сказати. Можна назвати переклади Кортасара. Я досить довго з ним листувався. Хотів із ним особисто поспілкуватися, але, на жаль, не зустрівся, хоча і повинен був, — він помер передчасно. Може ще переклади поезій Рембо і Елюара. Вважають, я дуже добре перекладаю верлібр. Тому що треба точно відчувати цей ритм. Адже білий вірш і верлібр — це різні речі. І верлібр — це не проза у рядочках. Він співзвучний із музикою.
Про українську сучасну музику
Якщо ми заговорили про музику, то питання з цього приводу. Ви виступаєте зі своїми віршами під акомпанемент свого рідного музичного гурту “ВВМ” — “Вогні Великого Міста”, Ви вже записали кілька альбомів, мали багато успішних концертів. Ви продовжуєте давати концерти? Де можна Вас послухати? Часто виступаєте?
— Останнім часом не так часто. Цього року було кілька концертів у Києві та в Івано-Франківську. Зараз ми готуємося до наступних концертів — у Львові і Києві.
А Ви співаєте? Чи це скоріше мелодекламація?
— Це не можна назвати співом у звичайному розумінні. Є французький напрямок сучасної музики. І я, фактично, займаю схожу нішу. Взагалі, деякі речі я підспівую, деякі речі інтоную (тут Покальчук демонструє мені свою мелодекламаційну майстерність. Дійсно, це не спів, це не декламування — це щось середнє, і це щось скріпляє бурхливий акторський темперамент. — Прим. ред.).
На Вашу думку, є українські групи, які могли б достойно представляти Україну за кордоном?
— У нас є досить багато цікавих музичних груп, які не можуть повною мірою реалізуватися, бо фінансова ситуація в Україні, загалом, слабка. Із достойних можна назвати Ірену Карпу. В неї була фінансова (спонсорська) можливість вийти на широкий загал. Дайте людям можливість виступати, рости, реалізуватися — і ви побачите, скільки у нас талановитих цікавих музикантів. От, наприклад, той же “Тартак” — вони вже розкручені. Особисто я вважаю, що “Тартак” багато крутіший від тих же “Гринджол”. Сашко Положинський (лідер “Тартака”. — Прим. ред.) працює, як машина. Він організований що аж занадто. “Мандри”, “Плач Єремії” — теж достойні команди. “Океан Ельзи” застряг на місці. Незабаром може почати падати.
Зоряність не буває завжди. Так само і з книжками. Не кожна моя книжка буде наступною вершиною, і тільки вони будуть користуватися солідним попитом.
Проблема є не тільки в тому, щоб надати гроші їм. Проблема є також у тому, щоб вийти на ефір, у ротації. “Форматна історія”, яку я ненавиджу. Я пам’ятаю, коли я був на радіо “Мелодія”, хороше радіо, мене керівництво питало: а що Ви хочете поставити? Українською мовою? Це не піде. І Чубай, “Тартак”, “Мандри” (Тарас Чубай — лідер “Плачу Єремії”. — Прим. ред.) їм “неформат”, а Софія Ротару, Павло Зібров — формат. Це знущання над українською естрадою. А хороше радіо.
Отут нам треба указ. І з Нацрадою треба це питання вирішити. “Формат-неформат” — це дуже штучні речі. Я розумію, що на розважальному радіо дуже серйозні твори не будуть котуватися. Але можна знайти компромісне рішення. Та ні, вони ставлять якісь хихоньки і погану російську естраду, і все це вульгарно, непрофесійно і псує смак нашої молоді.
Думаю, при новій Нацраді буде нагода вирішити це “форматне” питання. Має бути створено комісію “Культура українського телерадіопростору” — отам я їм і покажу.
Із ким асоціюється Україна за кордоном? – тут відповідь

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net