Світлана Поваляєва. Про любов, соціум і бокс.

Світлана Поваляєва – одна з небагатьох сучасних письменниць, які відповідаючи епосі інформаційного й сексуального присищення, створюють літературу, яку можна читати. Причому читання видасться

23 лютого 2006, 13:52

Світлана Поваляєва – одна з небагатьох сучасних письменниць, які відповідаючи епосі інформаційного й сексуального присищення, створюють літературу, яку можна читати. Причому читання видасться насправді цікавим процесом. Не позбавлена іронії, потоків свідомості, брутально-точних найменувань, органічної надщирості, її проза поетична. Та й не удавано-намислено-витягнуто-поетична, а легка і стрімка, немов вода. Іноді прозора і чиста, іноді – каламутна.

Світлана Поваляєва не могла не зацікавити нас. Ми любимо емоційних і достойних авторів. Ми виказуємо їм респекти і розмовляємо з ними, аби вивести на чисту (не завжди прозору – іноді дивно-кольорову) воду.

З одного боку, твої тексти досить брутальні, з іншого – вони дуже щирі ба навіть довірливо-ліричні; з одного боку ти вживаєш “кріпко ненормативну лексику”, з іншого – червонієш, коли у твоїй присутності про тебе говорять у третій особі. Справляється враження, що ти просто бравуєш, самознищуєшся. Але при цьому абсолютно ненаграно, щиро, по-справжньому. Це твій спосіб спілкування зі світом (не з соціумом)? І чому обрала саме такий спосіб?

– Я ніколи не роблю вибір “чомусь”. Я просто роблю вибір. Кожну мить. Наприклад, я вибираю зараз світле пиво, а не темне. Вчора я вибрала піти пішки від вокзалу до Протасового яру, замість поїхати в маршрутці. Це є спосіб спілкування зі світом. Мені не потрібне самовиправдання. А пояснювати щось комусь – означає виправдовуватися. Це є спосіб спілкування з соціумом.

З народженням дітей ця тяга до самознищення проходить?

– Ні.

Скільки років твоїм дітям?

– Вісім з половиною і дев’ять з половиною.

На яких книгах плануєш їх виховувати?

– Я не планую. Я взагалі ненавиджу слово “виховувати”. Я з превеликим кайфом перечитала разом з ним те, чим мене було обділено в дитинстві (і Тореадорів Нестайка, і Муммі Тролів, і Вінні Пуха, і Володаря перснів, і Гаррі Поттера, і Мері Поппінс, і величезну кількість українських казок та казок народів світу, навіть “Енеїду” Котляревського. В моєму дитинстві були винятково Пушкін і Бажов. Другого я обожнюю, першого – не перетравлюю хронічно – нудить). На першому місці у нас з дітьми книжки видавництва “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га” – на Форумі придбала їм “Чарлі і шоколадна фабрика”, в Києві на презентації – шостого Гаррі Поттера. Вони читають Жюля Верна, скажімо, але самі – я не шанувальник саме цього автора, а вони – хлопці, їм подобається. Люблять географічні атласи, енциклопедії зброї або мінералів, одного разу спробували подужати “Фрегат Паллада”, потім натрапили на “Самодержця пустелі”, але ясно, що вони все-таки ще не доросли до такої літератури. У мене в хаті нема спаму, трешу й фаст-фуд-літератури, тому я вважаю, що діти можуть взяти і спробувати почитати будь-яку книжку.

Коли читаєш для дітей, буває таке, що ти сама так захоплюєтеся і вже не можете відірватися від книжки?

– Звичайно, буває. Кожного разу так. І з мультиками те саме: от ніби сто разів бачила, наприклад “Таємницю третьої планети”, а все одно сідаю і дивлюся з ними до кінця.

Придумувала дітям колискові?

Так, і казки, і колискові. Але це такий космічний потічок натхненного імпровізу – забувається одразу ж, в процесі творення і озвучення. Мій тато мені також вигадував колискових і співав під циганську семиструнку.

Наскільки я знаю, ти із російськомовної київської сім’ї. Але книги пишеш українською. Чому?

Бо я українською думаю. Може, поклик предків?

Є автор(ка), з якою ти ніби резонуєш?

– Ні. Є автори-жінки, які мені просто дуже подобаються і яких я шаную. Резоную я здебільшого з чоловіками:))))))))))))))

Коли були малою і потім росли-росли-росли, з якими героями себе асоціювали? Чи такого не було?

– На диво – ніколи не було. Мені просто хотілося вирости, щоби дорослі дали мені спокій, але це не було таким щоденним маніакальним бажанням.

Ці два питання особисто від мене. На мою думку, найкраща книга про стосунки (сексуальні, духовні, статеві) між чоловіком і жінкою – це “Коханець леді Чаттерлей”. На твою думку, які книжки (фільми/музика/вистави etc.) найкраще розкрили теми сексуальності. Не йдеться про трахання (як написано на альбомі “Крихітки Цахес” – make love not fuck).

– Найвитонченіша еротика, хоча й дещо похмура, – у Набокова, у Прохаська. У Бориса Віана “У всіх мерців однакова шкіра”. Щодо love not fuck, то це Бальзак, Уайльд. Прекрасний фільм Френсіса Копполи “Дракула”, – як на мене, то це просто вершина режисерської майстерності, створення міфу про вічне кохання з доволі примітивного по суті роману про вампірів. А найулюбленіший мій фільм у цьому контексті – це “Арізонська мрія” Кустуріци і “Біла кішка, чорний кіт” також. Та багато можна перераховувати. Музика взагалі вся – якщо вона справжня – це кохання, любов. Одна Біллі Голідей або Грейс Слік чого варті, чи Моррісон, чи Шульдінер, чи альбом Перців (Ред Гот Чіллі Пепперз) “Кров. Цукор. Секс. Магія”. Це те, що знічев’я спало на думку. Звісно, якщо подумати, можна знайти більш вдалі приклади, але, в будь-якому разі, їх – безліч.

Найкраща книга про політичні ігри – “Вся королевская рать” Уоррена. Яку книжку ти б назвала? Чи такі теми тебе не дуже цікавлять?

– Не дуже. Але я б назвала фільм “Склянка води” і книгу Юзефовича “Самодержец пустыни”.

Доволі часто і багато говориш та пишеш про своє несприйняття соціуму. Ти могла б сформулювати, що тебе більше за все дратує в суспільстві?

– Дратує тотальна Брехня. Соціум – це безжальний комбінат, котрому потрібен однорідний фарш. Він перетворює на фарш кожне людське створіння від моменту народження, але не просто “чесно перемелює”, а щомиті брутально най***є, зомбує, гіпнотизує, ґвалтує. ЩОМИТІ! Тобто від того, що ти - людина, ти нікуди не подінешся. І не треба. Але, якщо ти не будеш навіть у найменших дрібницях слідувати загальним правилам, твоє життя стане нестерпним. Або ти будеш змушений непомітно для себе, йдучи на якісь компроміси, перетворитися на підключену до загальносвітової теле- та інтернет-мережі протоплазму.

Якщо б уміла літати як птах, куди б полетіла?

– Я б тоді не думала “куди”. Я би блаженно літала би й літала, насолоджуючись польотом. Облетіла би всю Землю. Я би роздивлялася все, що бачила би внизу, на землі, а потім розчинилась би в небі.

А взагалі часто тужила, як Катерина Островського: “Ах, почему люди не летают так, как птицы?”

– Нє особо))))))))))))

“Писать нужно для искусства, продавать – для денег” (Пушкін). Ти пишеш задля чого?

– Я пишу. Сподіваюся, колись почну отримувати за це гонорари.

Твої тексти проходять цензорську обробку перед публікацією? Читачі отримують тексти Поваляєвої, як вони є?

– Жодної цензури немає. Ви можете собі уявити, що залишилося б від моїх текстів після цензурної обробки?

Ти віддаєш на публікацію перший варіант тексту? Чи тільки після довгого саморедагування?

– Буває, що під час перечитування тексту, котрий вже пройшов редактуру у видавництві, можу повикидати на фіг якісь шматки, речення. Крапку має завжди ставити видавець, бо авторові лише дай волю – і “остаточні варіанти” плодитимуться до скону.

Як твої батьки сприймають твої тексти?

– Вони їх не читали.

Розкажи про те, як твої твори потрапили до видавництва (чи вони спочатку були надруковані в Іздриковому “Четверзі”). На одній із Кальварійських посиденьок Мацкевич розповів мало не детективну історію-матрёшку.

– Мої вірші у дев’яносто-бозна-якому-році потай від мене відправив на конкурс “Молоде вино” один мій добрий друг. Тексти перемогли, мене запросили виступити. Не повірите, але той самий чувак відправив мої тексти після цього “успіху” на конкурс “Смолоскипу” – знову потай від мене! Та сама ситуація повторилася. Премію ми з ним пробухали. Все це як наслідок мало публікації в якихось поетичних збірочках на кшталт “братська могила”. Це все треба було якось презентувати й на одній з таких презентацій ми познайомилися з Людмилою Таран. Одного разу пані Людмила мені зателефонувала і попросила якісь тексти для... вбийте – не пригадаю, що то був за проект, але в результаті, через неї, тексти опинилися у Василя Герасим’юка, і вже він віддав ті новелки Петру Мацкевичу з наполегливо-найкращими напучуваннями. Одну з них Іздрик надрукував у “Четверзі”. З паном Василем, хрещеним батьком моєї “Ексгумації”, ми особисто познайомилися лише через рік після виходу книжки.

“Орігамі блюз” менш агресивний, ніж попередні твої книги. Із чим це пов’язано?

– Мабуть, з енергетичною збалансованістю. “Замість крові” і “Орігамі-блюз” – близнюки. Ці дві книжки – “чоловіча” і “жіноча” – писалися одночасно і водночас були здані у видавництво. Вони – як сполучені посудини. Тому брутал в одній книзі збалансовується надією на світло в другій. Закон компенсації.

Епіграф до “Орігамі блюз” взято із культового фільму “Перехрестя”: “Настоящий блюз играет мужчина, от которого ушла женщина”. Чому ти обрала саме такий епіграф? Відчуваєш себе тією, від кого пішли?

– Я – та, що пішла і тим дала шанс чоловіку зіграти справжній блюз :)))))))))))))).

Мрія із “Орігамі блюз” здається відчайдушно самотньою? Це так і є або це хибне враження?

– Всі люди на планеті відчайдушно самотні. Вони самі народжуються і самі помирають. Все решта – відчайдушні намагання загіпнотизувати себе за допомогою якихось соціальних дій та щитів і переконати себе в тому, що “ти не один”. Але не бачу в цьому приводу для ремствувань – це просто даність, яка не заважає любити, сміятися. Вам же ж не заважають, наприклад, ноги.

В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорили, що опублікуєте свою поезію, коли припинити писати прозу. Але в “Орігами-блюз” є цілі поетичні вставки. Чому? (до речі, твоя поезія абсолютно органічно та вдало вплетена в загальну оповідь).

– Поетичні вставки є в кожній з трьох моїх книг. Критики називали також те, що я пишу “поетичною прозою”. Це дійсно моя органіка. Але і з технічної точки зору, і з точки зору адекватного існування на ринку формат поетичної збірки – це зовсім інше. Мені здається, я до такої відповідальності ще не готова.

Як гадаєш, людина, яка не вживала препарати і дурь, може в повній мірі зрозуміти твої книги? Чи розуміння текстів Поваляєвої йде не від досвіду, а від внутрішньої готовності читача їх прийняти?

– Я схильна сподіватися, що після моїх книг молода людина ніколи не стане наркоманом, а людина, котра знає, що таке наркотик, зрозуміє, що нема за що ненавидіти себе і світ, що над руїнами сонце світить так само, як і над океаном чи резиденцією президента країни.

Виплескуєш внутрішній біль на сторінки своїх книг?

– Так.

Деякі актори у житті намагаються знайти якомога більше негативного досвіду (бавляться нічними прогулянками із вокзальними бомжами, беспритульними дітьми, взагалі шукають неприємностей, які не дає їм реальне майже безхмарне життя), щоб потім на сцені це втілити. Шукаєш негатив у житті, аби зробити свої тексти насиченішими, колоритнішими?

– Я не шукаю негативу навмисне – я притягую його, наче магніт, своєю внутрішньою недосконалістю. Негатив знаходить мене через мою розбалансованість, неврівноваженість, і мені за таких умов нічого не залишається, як зробити свій вибір і пережити до кінця все, що мені належить. Але я би в даному випадку говорила в минулому часі, бо, як на мене, багато лайна з мого життя спливло назавжди ;))))))))))))))))))

Коли друкуєш, б’єш по клавішах у певному ритмі, аби створити подібність музики або акомпанементу, якщо у цей час слухаєш музику?

– Дуже красиве, поетичне запитання, але мушу Вас розчарувати. Я пишу від руки і найчастіше поза хатою. У мене купа зашмуляних пухких нотатників, напхом напханих папірцями, серветками, обгортками і навіть тролейбусними талончиками, на яких я нашкробую щось, їдучи в громадському транспорті, сидячи десь в Місті – не важливо, по кав’ярнях, чи по по бордюрах, на лавочках скверу, чи на могильних плитах, на кіблі у вбиральні Макдоналдсу, чи на пагорбах просто неба. Коли набиваю написане, слухаю на ревері якийсь один і той самий альбом і сприймаю це як механічну роботу (як накручування кришечок на тюбики з зубною пастою).

Чому ти обрала саме Дженіфер Лопез для характеристики попси? Чому не Брітні Спірс? І одразу ще питання: Дженіфер Лопез справді щось виражає (символізує) у твоїх текстах?

– Там манюня Бріт теж присутня :)))))))) Просто на той момент, коли це все писалося (років зо три тому), Дупез була в зеніті слави і від неї, принаймні в Інтернетрях було просто не продихнути. Але вона і зараз може слугувати таким-собі Мардонґом Попси, бо хто би ще закачав собі в с***у силікон і став справжньою Всесвітньою С***ою?! Закачала б собі пару кіло силіконового мозку...

Лопез, Спірс, Агілера ... – це теж та частина соціуму, що тебе дратує? На твою думку, такі персонажі, як Менсон (не в пору свого “опопсіння”) протистоять цьому так званому мейнстріму?

– Та мені по фіг і ті й інші! Мене складно роздратувати. Якщо ви починаєте блювати від вигляду і смороду чиєїсь блювоти, чи, скажімо, свіжої купи лайна під дверима квартири, то це зовсім не означає, що вас дратують такі природні явища, як лайно і блювота. Просто Вас від них нудить. Менсон – той самий профіль, тільки з яйцями. Ті, хто дійсно кидав у це болото бомби, вже давно в могилі.

У твоїх текстах більше вигадки, ніж реальності?

– А від цього щось зміниться? Хіба сприйняття тексту нормальною інтелігентною людиною може залежати від того, що текст є або не є автобіографічним? Для читачів існує Текст, а для протоплазми – журнал “Папарацци”.

Відчуваєш себе одиначкою?

– Я усвідомлюю абсолютну самотність кожної людини на цій планеті і намагаюся не піддаватися психозам соціальної спільноти, цій найжорстокішій наркотичній залежності.

Ти довірлива людина?

– В побуті – так, взагалі – ні, хоча мало би бути навпаки :)))))))))))))))))))))))))

Чи ходила ти коли-небудь на консультацію до психолога? А пішла б коли-небудь?

– Не була і не збираюся. Не кажу “ніколи не піду”, бо маю золоте правило: “Ніколи не кажи «ніколи»!” Гадаю, будь-який психолог мене просто вигнав би на першій же хвилині “душерятівної розмови”!

Чому ти вирішила стати саме журналісткою? Це було твоє рішення чи батьківська порада?

– Зорі стали кармічним раком. Це був гіпноз і шок як для моїх батьків, так і для мене. Я готувалася вступати до біофаку КДУ ім. Шевченка і паралельно мене вже було майже зараховано до педагогічного університету за спеціалізацією біологія-хімія. Сталося якесь затьмарення буквально за тиждень до подачі документів.

Ти залишила журналістську діяльність? Із якої причини (якщо звісно, ти вже не журналіст) Чи надовго?

– Я є і, мабуть, залишатимусь журналістом ще дуже довго. Принаймні доти, доки не зможу заробляти собі на хліб літературою.

На які теми писала і пишеш?

– Культура (музична, театральна, теле- критика), соціалка в культурному контексті (наприклад, проблеми транссексуалів)

Хотіла б отримати яку-небудь літпремію?

– Анонімно-грошову.

А як щодо слави?

– А що мені до слави? Коли вона прийде, тоді й подивимось. Принаймні не хотілося би слави якоїсь гламурної дури з обкладинок.

Звертаєш увагу на літкритику?

– Якщо це саме ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА, то – так. А взагалі – ні. Мені простіше – я ж сама журналіст і знаю ту всю кухню зсередини, і щодня бачу перед собою легіони тупорилих уй***ів, котрих не цікавить нічого, окрім власного “я” і грошей.

Які книжки тебе дратують?

– Нещирі. Мене дратує відверта і неякісна кон’юнктура, фаст-фуд. Не стільки навіть сама ця писанина, скільки сморід шоу-бізнесу, який розповсюджують довкола себе її автори.

Питання, яке ми ставимо майже всім. Кого вважаєш головним монстром (в олдскульному – доброму сенсі) укр. літератури? Можна не обмежуватися одним іменем.

– Монстром в якому сенсі? Якщо за величчю письма – то це Хвильовий, Булгаков і Леонід Кононович з “Темою для медитації” (тобто, не Кононович в цілому, а саме цей його твір). Якщо ж мається на увазі загальний сплав літературної майстерності і побутової монструозності, то це Василь Шкляр, Юрко Іздрик і Юрко Покальчук. І Оксана Забужко.

У нас цей випуск присвячено козацтву. Назви найкрутішого козака? Чи персонажа, хоч якось пов’язаного з козацтвом?

– Олег Скрипка.

Сергій Жадан на питання: Хто найзворушливіше-ліричний персонаж в суч-укр-літі? відповів: Поваляєва. Як гадаєш, чому? И як би ти охарактеризувала Жадана?

– еееее...... нннуууу.... мабуть, тому, що Жадан є надзвичайно теплою людиною, його зворушують хворобливо-недосконалі речі, можливо, він прагне якось розсіяти морок довкола близьких його серцю явищ цього світу. Він бачив мене у якихось маніакально-депресивних станах, і це викликало в нього ліричний настрій. Всі геніальні поети – трохи садисти і трохи маніяки. Жадан – Спостерігач. Проста сильна здорова людина з простою здоровою поведінкою, природними рухами, скупими, але сильними, щирими вчинками – людина тепла, але відсторонена. Це світлий геній з глибинним незлостивим тонким почуттям гумору.

Які епітети підібрала б для себе?

– “Ах, я вся такая внєзапная, пратіварєчівая вся такая!” (це типу Анна Адамовна з “Покровських воріт”).

Тоді ще питаннячко з приводу фільмів. Які фільми можеш передивлятися знову і знову? І які фільми ти могла б порадити (якщо маєш таке бажання), для того, щоб зрозуміти, що кіно – це все ж таки мистецтво?

– Можу передивлятися “Собаче серце”, “Арізону”, “Дракулу”, “За двома зайцями”, “Чотири кімнати”, “Кримінальне читво”, “Формулу кохання”, “Дім, який збудував Свіфт”, “Той самий Мюнхгаузен”, “Індокитай”, Вендерса, Озона, та багато... залежно від настрою.

Джон Поллак із “Дежа вю” на питання “що Ви любите”, відповідав “Секс – бокс – джаз”. Що б ти додала до цього списку, якщо б спитали тебе? Від чого ти фанатієш? (не йдеться, мабуть, про найважливіше, справді важливе – кохання, дітей...)

– Секс-бокс-дез. Жартую, в останньому – взагалі вся хороша музика. Секс люблю, а від боксу справді фанатію. Дивлюся всі доступні мені для перегляду поєдинки, читаю “Ринг”. До речі, в “Орігамі” є жахлива, на мій погляд, помилка: геніальний боксер Джонні Тапіа там чомусь виявився Джорджем... Друкарська помилка, чи що? Страшенно прикро. Ще я фанат моря і гір й взагалі хоча би більш-менш дикої природи.

Що надихає тебе більше за все?

– Все.

Чим (ким) ти пишаєшся більше за все?

– Я пишаюся своїми дітьми. Тим, що я пережила все те, що мені довелося пережити, і при цьому ще досі живу. Пишаюся своїм коханим, коли він на сцені (і не тільки).

Що б ти побажала собі на Новий Рік?

– Свята! Справжнього свята, як у дитинстві: щоби було спочатку очікування аж до сверблячки, запах мандаринів, а потім така шалена радість від фейєрверків, подарунків, бенгальських вогників, щастя від того, що всі довкола тебе щасливі, а потім.... свіжий хрумкий морозяний ранок, щасливе пробудження у новому році.

Питання ставила Катерина Гічан

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!


Коментарі

символів 999

Loading...

інформація