Марина Меднікова: Ніколи не кажи — пізно

Якої кількості помилок ми, молоді, могли б уникнути, якби мали одну надзвичайно важливу складову — життєву мудрість. Але сьогодні ми намагатимемося підправити таке становище. Представимо вам

Якої кількості помилок ми, молоді, могли б уникнути, якби мали одну надзвичайно важливу складову — життєву мудрість. Але сьогодні ми намагатимемося підправити таке становище. Представимо вам письменницю, досвіду якої вистачить на всіх, і вона охоче погодиться ним поділитися. Більшу частину свого життя Марина Меднікова присвятила кіно, а зараз не обділила увагою і українську літературу. І написала романи “Ой”, “Тю”, “Терористка”, “Крутая плюс”. Останні три вийшли у видавництві “Кальварія”. 
Отже, до справи — до бесіди із Мариною Медніковою. Мудрою, іронічною, щирою жінкою і абсолютно класною письменницею.
Пані Марино, як Ви вважаєте, що в своєму житті має зробити людина, аби спокійно піти на  заслужений відпочинок ?
— Відпочинок від чого? Мама й тато переходять до статусу бабусі й дідуся — це що, заслужений відпочинок? Та навпаки. Або людина креативна — митець, письменник, науковець, винахідник, буржуй — хіба може спекатися своєї сутності, тобто роботи думки, уяви після якогось поважного особистого ювілею? Відповідь на ваше питання у слові “заслужений”. Корінь — служба. Комусь служив. Як на мене, служити — це принижувати себе як особистість, як богостворіння. Служити — визнавати себе істотою меншовартісною. Служити навіть найвищим цінностям — Богові, нації, літературі, науці — то спотворене уявлення. Жити Богом, нацією, державою, творчістю, інтересами рідних і близьких — то інша справа. Несправедлива пенсія? Несправедливим служив.
Скільки Вам було років, коли Ви написали перший твір ?
— Це питання радше про те, коли усвідомлюєш себе. Дивувалася зі світу, відколи себе пам’ятаю. Кажуть мудрі люди, що подивування — то і є початок творчості. А записувати свої питання до життя і шукати відповіді на них почала десь на четвертому десятку літ.
Вас спонукає до дії наявність вільного часу, чи бажання опанувати, осягнути щось нове ?
— Знову уточнюю: вільного часу — від чого вільного? Вільного від осягнення нового, від допитливості, від бажання скласти свою картину світу і власного місця в ній? Такою не пам’ятаю себе ніколи. Я — з чомучок: цікаво знати, що від мене хтось у небесах чи на землі приховує? Які тайни, які загадки? Не хочеться сидіти при великій життєвій грі таким собі бовдуром, за якого хтось викладає карти. Рівноправний гравець — це по мені.
Ваші подруги займають таку саму активну життєву позицію?
— Друзів, подруг дає доля, а обирає серце. Чи активний з них хтось, чи пасивний — якось не спадало на гадку.
Чи не виникало бажання з часом створити фан-клуб Марини Меднікової, аби прихильники завжди могли контактувати з улюбленою письменницею?
— Боронь Боже. Це виглядало б як “подайте гітарі на струну, а музикантові на прожиток”. Мені імпонують стосунки з моїми сільськими фанами: сусідками Параскою Ничипорівною і Христиною Лавринівною. “У неділю могилки, поминати родичів треба. А цвинтар край села, а ноги болять... Марино, ти б нас на своїй машині не підвезла, а ми тебе налисничками пригостимо”. Або: “Марино, на дальшому городі картоплю викопали, а зятеві з тракторним причепом ніколи. Мо’ поможеш мішки перевезти?” Спілкування вільних незалежних людей.
Скажіть, досвід кіносценариста допомогає чи, навпаки, нівелює процедуру написання текстів романів?
— Спочатку різні види й жанри письма штовхаються, сперечаються, хто кращий, у кого галіхве ширше. Доки не осягнеш, що конфлікти ці продуктивні: починаєш бачити факти з різних точок зйомки і явища — як оператор. Як це може завадити? Це як знання мов.
Звідки Ви брали сюжети та образи для своїх романів? Це частка Вашого власного досвіду, знайомих, чи повністю вигадані герої, яких Ви помістили у реальні ситуації?
— Краще за Флобера не скажеш: “Емма Боварі — це я”. Не в сенсі, що збігаються факти й фактики, а в сенсі, що  потік інформації зі світу проходить через мене, а значить, стає якоюсь мірою фактом мого життя. Є люди, списані з натури, є сконструйовані. До речі, написати живу людину значно важче, ніж нафантазувати її.
По життю сучасні жінки мають бути аналогом Ваших героїнь, сильними, амбітними, самодостатніми?
— Мене справді ваблять пасіонарії — і жінки, й чоловіки. Але “по життю”, як ви кажете, що ж робити спокійним, добрим, лагідним, пасивним? Особливо — жінкам. До речі, дякую за подачу: було б цікаво порефлексувати про людську сутність і цінність неамбітних жінок, які наважуються народити по три-чотири дитини. А раніше — по десятеро. Або всиновити-вдочерити цілий дитбудинок. Хтозна, чия шалька переважить на терезах Божих.
Як я розумію, інакше поваги у чоловіка годі й чекати. Вони за природою здатні поважати лише рівних собі або сильніших, а третього не дано. Моє твердження є вірним ?
— Нас багато і нас не подолати. Тому що ми всі такі різні. Як чоловіки, так і жінки. Споконвіку хтось з чоловіків любить амазонку, а хтось — Пенелопу. Одна жінка кохає героя, інша — страдника. Ще якась — усіх, а потім входить в історію як Марія з Магдали. Ось це розмаїття вражає й заворожує, і дає шанс для щастя усім без винятку. І для пригод, без яких життя одноманітне, аж занудливе. Отож, виглядає, що захоплююча інтрига, яскрава драматургія, простір для власної творчості — життєвої, реальної, а не лише віртуальної — ще залишаються приступними для кожної нової людини, для кожного покоління деміургів власної долі. Бо головний і найцікавіший твір — це все ж таки власна біографія. Навіть коли її уніфікують і примітивізують чи недавнім тоталітаризмом, чи новітнім тероризмом попси і реклами питва, наркотиків, реаліті-шоу.
Що ж робити жінці, аби мати сильний характер і не поховати таку рису, як жіночність?
— Пізнати саму себе. Тримати на покуті цитату зі Сковороди про “сродність” (“срідна праця”. — Прим. ред.) того, чим ти займаєшся, і твоїм природним єством. Ми вже з вами говорили, що в житті є місце і сильним, і слабким, і таким, які ще не знають, які вони. І є щастя сильних, і щастя слабких. Проблема в тому, як знайти своє і не натягати на себе чуже — і за розміром, і за фасоном.
З-поміж написаних та виданих романів чи присутня улюблена річ?
— Маю свій сантимент до кожного свого тексту. Доколи текст — мета, він вабить. Стає реальністю, книжкою, відчуваєш вдячність завершеному. А далі зароджується нова мета — і все по колу. Дай Боже, щоб не миналося. Хай не образяться інші тексти, але поки що роман “Тю!” навіть не зрідка сама перечитую.
Яка з них є вершиною Вашої письменницької майстерності у даний момент?
— Знаєте, завжди сприймаю іронічно кумедний авторський пафос: “Я вам подарую свою нову книгу!”, “Моє творче життя”... Вважайте, що відповідь на це запитання — у попередній.
Які риси мають бути притаманні Вашому найкращому творові, навіть якщо такого ще не існує в природі?
— Якщо люди зі смаком і розумом вважатимуть мене цікавим для себе співрозмовником. Досі зберігаю засушеними троянди, що їх подарував мені незабутній Сергій Набока, прочитавши мій перший надрукований роман “Ой”.
Який твір — чи це класика, чи сучасна річ — є взірцем професійності, тією зірочкою, якої досягають одиниці?
— Відкриттів не зроблю. Рабле, Гоголь, Котляревський. Вони довели, що велике має бути несуєтним. Проблема для сучасного письменника: несуєтного зараз не читають.
В Україні такі люди (окрім Вас) присутні, чи ще не народилися?
– Мені зі всього вчувається, що український геній, сотні років заздрісно й безжально притлумлений чужинцями як небезпечно конкурентний, прокинувся і небаром запропонує власне бачення світу. Пригнічення національного духу, заборона “писать и рисовать” спородили прикре епігонство, спудейство українських інтелектуалів, які могли висловлюватися лише в рямцях західних чи російських матриць. І воно, це мислення, на академічному і письменницькому рівні, школярство ще не минулося. Але українська оригінальність, неповторність, самобутність, як стиснута до краю пружина, має ось-ось розпрямитися, бо вже несила терпіти далі примусову, ґвалтовно накинуту національну неадекватність. І почуємо, і побачимо. І прочитаємо самих себе, і тим станемо цікавими світові. Як Маркес чи Борхес. І старші наші майстри, й новітні абітурієнти на місце володарів дум, здається, кожен своїм шляхом, часом суперечливим, рухаються до глобального українського одкровення.
Ви пишете прозові речі, а як щодо поезії, чи це не ваш жанр апріорі?
— Щось є. Коли набереться достойна сотня — видам. І назву маю — “Ховайсь!”
Є у Вас романи, які написані, але ще не надруковані?
— Є. Влежуються.
Взагалі, з якою сюжетною лінією буде наступний твір і як Ви плануєте його назвати?
— Ще не винайдено прилад, який би визначив характер ненаписаного твору, хоча для розглядання ненародженої дитини апаратура існує. В роботі два романи. Один — продовження “Тю!”, тобто завершення трилогії, розпочатої романом “Ой!”. Назву маю, але не скажу.
Які відчуття Вас охоплюють, коли Ви дописуєте останній рядок свого роману?
— Матір Божа, Пресвята Богородице! Спасибі тобі, що не знехтувала мої молитви, а може, й благословляєш на працю. Ти — попереду, я — позаду, як з Тобою, так і зі мною. Амінь!
Від написання і до видання твору присутня певна дистанція, чи змінюються ці відчуття?
— Краще про це не говорити, бо то вже царина, далека від художньої творчості, і, на жаль, незрідка ворожа їй.
Що б Ви втратили, якби не писали і взагалі не видали жодного свого роману?
— Себе.
Яким є Ваше улюблене місце для відпочинку, в якому середовищі приходять спокій та рівновага?
— Є одна з найвидатніших, найвеличніших й наймедитативніших рік на світі — наша Десна. Знаю її від Новгорода-Сіверського до гирла, де впадає в Дніпро. Будь-яке місце за будь-якої погоди — це рай. Земний.
У Вас є домашні тварини ?
— Багато років біля мене собаки. Але вони — не хатні тварини. Близькі й рідні істоти. Через те в кожному романі є собака.
Всі романи, що вийшли у видавництві “Кальварія”, поїхали разом із головним редактором до Франкфурту, що Ви їм побажаєте?
— Стати товаром хоча б у Європі. Якщо вже український ринок з останніх сил заюшено бореться проти нас.
Яка з країн заслуговує на Ваші твори, а якій Ви не симпатизуєте ?
— Гарне запитання. Не знаєш, що й відповісти. Як той казав: кожна країна достойна тих книжок, які вона читає... А якщо серйозно, то це проблема радше менеджерської творчості, аніж художньої. Шкода, наприклад, що ми знайомі з Коельо, але не знаємо справжніх геніїв — творців і промоутерів його бренду. Що замінив йому й талант, і талан.
Що побажаєте нашим читачам наостанок ?
— Щоб ми ніколи й нікому не говорили “наостанок” нічого іншого, крім: “Абись ми жили й купи тримали”.
Бесіду вела Олена Щербатюк

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net