Тарас Прохасько: про нові літературні тенденції і традиції, журналістику і родину

e-Motion: Продовжуючи тему критики і текстів. У Росії та на Заході спостерігається тенденція до спрощення, полегшення — не допримітивізації — текстів. І в Україні потроху відбуваються ті самі

e-Motion: Продовжуючи тему критики і текстів. У Росії та на Заході спостерігається тенденція до спрощення, полегшення — не допримітивізації — текстів. І в Україні потроху відбуваються ті самі процеси: відходу від складних модернових або постмодернових творів на користь творів, які просто й цікаво читати. На Вашу думку, це дійсно відбувається?

Т. Прохасько: Так. Спостерігаю і в українській літературі. І не без частки гордості можу сказати, що коли років 10 тому мене питали: як ти бачиш подальший хід нашого літпроцесу і рівень літератури? Я тоді відповів: на мою думку, буде повернення до історії, до того, що називається оповідки, до чогось розповідного, історійного — не історичного. Я маю на увазі щось на кшталт середньовічних оповідей, які з’являлися у час зародження романної літератури. Такі собі ніби народні історії, новели, наприклад, “Декамерон”, “Кентерберійські оповідання”.

І я думаю, що це є закономірним: коли кожен раз після великого переломного спалаху переоцінюється література, чи спосіб писання, чи спосіб мовлення. І відбувається це через якісь великі, справді серйозні катаклізми, не катастрофи, а саме катаклізми — дуже напружені періоди в історії людства. Тоді виникають так звані модерністські речі. Відбуваються певні літреволюції. Починається все з того, що ці тексти є несприйнятним, шоковим, потому вони стають екзотичними, цікавими, а потім — модними. Таким чином, література знову вертається до чогось традиційнішого.

Це є ніби кардіограма. Базисом, основою її виступає історія. Тому що насправді література за визначенням, за задумом Бога, є оповіддю історії. І ці спалахи різних експериментів є періодичними, і вони є дуже потрібними. Тому що потім, коли знову вертаються до розповідей, то ці розповіді є вже інакшими, адже вони вже мають досвід тої революції. Тобто зараз ми вже пережили період постмодерністських пошуків. Хоча насправді він нікуди не зник. Тому що література є на диво традиційною. Кожен злам, шок, виклик, літературне заперечення також можливі тільки у триванні літературної традиції. І ці традиції додаються, додаються, додаються... І стають далі традицією. Тому розповідь після всього того, що було, вже є трохи інакшою, але вона є природною.

e-Motion: Це така сама ситуація, яка спостерігалася на рубежі ХІХ і ХХ століть. Коли той самий Франко, не визнаючи себе як модерніста, писав не в реалістичній манері, був скоріше імпресіоністом. Тобто літературні новації не могли не впливати на письменника.

Т. Прохасько: Так. Потому виявилося, що, наприклад, з українських поетів-модерністів ми зараз майже нікого й не знаємо. Але їхня спільна діяльність призвела до зміни літературної традиції. Так і у 1920–1930-ті роки була купа всіляких нових літературних напрямів. І після цього всього, після Другої світової війни, знову переважали добротні великі романи. Не експериментальні, а звичайні романи.

Родина, робота, творчість, журналістика

e-Motion: На презентації своєї книжки “З цього можна зробити...” Ви казали, що ця книга — це спогади, присвяти Вашій сім’ї. А як родичі сприйняли цей твір?

Т. Прохасько: Насправді тих родичів залишилося дуже мало. Мабуть, тільки мама. І тато помер, і тітки, і дядьки, і діди. А мама не любить читати моїх книжок.

e-Motion: Чому?

Т. Прохасько: Їй досить того, що я є. Крім того, вона не дуже любить белетристику. Вона прихильниця історичної літератури. Отже наразі заперечень із боку родичів нема, не може бути. Можливо, коли я з ними зустрінуся пізніше, і в іншому місці, то буде нагода сказати, що вони про це думають.

e-Motion: У “З цього можна зробити...” звучала така думка, що працювати радянським журналістом було ніби соромно.

Т. Прохасько: Ні-ні. Я писав, що це було несприйнятно. І я говорив тільки стосовно себе, свого оточення. Ясно, що мої родичі не були не повстанцями, не дисидентами. Вони були цілком колаборовані в радянську систему, вони працювали за фахом: тато — інженером, мама — лікарем. Вони не робили жодних дисидентських кроків. Але допустити такого, щоб мені стати радянським журналістом і писати всі ці виробничі або партійні статті, вони не могли. І я також сам це розумів.

У радянській журналістиці я уявляв собі таку нішу, яку займав В. Пєсков — “Мир природы” чи “Окно в природу”. Це була багаторічна рубрика. В ній він писав про зустрічі зі звірами, природу. Це я допускав. А писати про виробничі плани, перевиконання планів, партійні з’їзди просто не міг і не хотів цього робити. І мене від цього і відрадили.

e-Motion: За фахом Ви — біолог-ботанік.Чому обрали саме такий фах?

Т. Прохасько: Я хотів писати. Найбільше я любив те, що називається природа. Але не так: вийти на природу для відпочинку. А просто життя природи. І мене найбільше інтригували питання природничі: чому життя таке різноманітне, і як воно все організовано, одне одного тримається, перетікає із одного в інше. І це було найбільшим пунктом мого зацікавлення. З іншого боку, я розумію, що мені не вистачає ретельності, зосередженості, аби займатися науковою роботою. І тому я собі уявляв, що я буду таким собі есеїстом, журналістом. То коли відпала можливість займатися журналістикою, залишилася ботаніка, можливість вивчати природу. І, зрештою, я дуже цьому радий.

Це була просто неймовірна школа. І тепер я розумію, що мати хоча б елементарну вищу біологічну освіту — це можна порівнювати із доброю філософською школою. У біологічній системі є так багато того, що можна перенести у людське життя. Причому це не буде дурний матеріалізм, чи натуралізм. Але в найтоншій істоті є всі схеми, елементи і закони існування, притаманні природі загалом. І людині — також.

e-Motion: Читаючи Ваші тексти і тексти тих же Пришвіна і Паустовського, розумієш загальність отих природних законів. Того, що можна було б назвати філософією буття, природи.

Т. Прохасько: Так-так. І знаєте, що дуже добре? Відпадає філософічна плутанина. Я її для себе умовно називаю реріховщиною. Справа в тому, що я з ними, послідовниками Реріха, найбільше стикався у Франківську. Я не знаю самого Реріха, але знаю цю спільноту. Так от, вони “виганяють” такі дивовижні комбінації, під якими немає жодної основи, структури, системи. І немає жодного укладу навіть у головах “реріховців”. Вони допускають речі, які діти можуть собі допускати. Тому що вони однаково серйозно думають про речі, які насправді одна одну виключають.

Знання устрою життя помічне, тому що воно дає конструктивну модель, на яку можна свої роздуми “насаджувати”, добудовувати. І стає відомо те, чого бути просто не може.

Тарас Прохасько: “У новому творі буде багато СМСів”. Іновації. “Четвер”. Монстри літератури.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net