Не йди до світанку

Не йди до світанку, Іванку, –

в танку закружляю,

               читатиму танку японську, співатиму ніч,

                                         торканням душі довіку приворожу.

Не спіши все покинути – ми у іншому вимірі,

де нема перепони – обрати й вічно кохати.

                                                  В січні чи лютому

                                         буду розкутою

                              стрічкою довгою,

                         нічкою темною,

                                     спекою літньою,

                         свічею церковною,

          рідною мовою.

Не йди до світанку, Іванку, –

Душею співаю, коли твої очі ведуть мене в прірву...

Танго

«Майстерне танго» на Хрещення, в майстерні творця, заповнило клітини пам’яті, наче живуча клейковина.

Тільки Ніхто і збуджені примари бачили рухи невидимих войовничих тіл.

Марусі чесно стояли на варті і співали колискову полотнам і всім тим, хто був поряд.

Ми з тобою відкрили потаємну хореографію самих себе...

“Amoral-control”, тобто Совість, нервово курила сигари, споглядаючи на вогонь.

«Їх не спинять навіть оргазми. Хіба що раптова смерть», – шепотіла вона змією...єю...єю

Танго спинилося десь о четвертій ранку, коли ми вмерли і прокинулися одне в одному, проковтнувши власне життя.

Гаю зелений

Споглядай на мене ніжно, зверху, ніби гаряче сонце, що не обирає, кого зігріти, а кого спопелити.

Чорними очима виймай з мене потаємне життя та втілюй його в реальність, звіртуйовану власноруч.

Гаю зелений, не втікай, як вода, поміж пальці,

поливай мої чаклунські лілії білим молоком твоєї корівки, що приблудила серед ночі до мого ставу.

Я дзвонитиму в срібні дзвони і благатиму, щоб Ніхто не поставив нас на аукціони “Сотсбі” і “Крісті”.

Одного споглядання твого достатньо для того, щоб отямитися од вічного татуажу смерті.

Смиренно радію

Нині я – сповнення радості святої, заклопотане мріями.

Уперше, не хворію чоловіком, що дарує мені любов

                                                однією лише присутністю в цьому світі.

Смиренно радію, наче стомлена зимна земля співаю з того, що любов народилася,

тобто Син Божий в душі злиденній.

Подумки люблю його, кружляю в божевільних танках, цілую його, обіймаю.

Я маю все.

Він відкриває мені сон, чи шлях в сакраменти забуття чужої пам’яті.

То його ласка чи жорстокість? – не гнати мене, як чужого пса, – не знаю,

та я живу.

Шарудять заповіти Господні, і стає мені трохи сумно від того, що не зможу плекати це святе натхнення нині й повсякчас.

Ілюстрація – картина Маріанни Гончаренко

Интервью с Татианой Комаровой читайте здесь

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!