Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”

“Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків”. Ще дитиною він відрізнявся від інших: “...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече

Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульскій родині Галійчуків”. Ще дитиною він відрізнявся від інших: “...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі”. Ті очі ніби бачили щось приховане від інших. Мати побоювалась, чи не підмінили її дитину. Бо син краще почувався серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зрозумілі.

Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Іван вивчився від старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його – у ньому жили інші мелодії, “неясні і невловим”. Одного разу Іван зайшов далеко у гори і раптом почув ту жадану тиху музику. “На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру”. Іван хотів тікати – і не зміг; хотів закричати – голоса нема. Але ось голос з'явився, а той щезник раптом пропав. Кинувся Іван бігти вниз, і біг, доки не впав без сили. Прийшовши до тями, Іван спробував повторити мелодію, але вона довго не давалась. І нарешті “лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана і він... закружився у танці”.

“Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччін Василь, файний веселий леґінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями”. Стара ворожнеча існувала між родом Палійчуків, до якого належав Іван, і родом Гутенюків. Ніхто вже не міг точно пригадати, звідки пішла ворожнеча, але й досі всі кипіли злістю й завзяттям.

Сім'я Івана була невелика. З двадцяти дітей вижили лише п'ять. Всі в родині любили ходити до церкви, особливо на храмові свята. Там можна було зустрітися з дальніми родичами, а інколи і “пустити кров” Гутенюкам. Одного разу, повертаючись з храму, два ворогуючі роди зустрілись, і сталася бійка між Гутенюками і Палійчуками. Іван не зрозумів, як воно сталося, та коли побачив, як упав його батько, кинувся у бійку. В запалі бійки вдарив дівча, “що тряслось з жаху біля самого воза”. Іван здогадався, що це “Гутенюкова дівка”, вона почала тікати, він наздогнав її, шарконув за пазуху і роздер сорочку. Звідти впали не землю нові кісники, які він вкинув у річку. Дівчинка: “Нічьо... В мене є другі... май ліпші”. Зав'язалась розмова, і дівчинка вийняла цукерку й поділилась нею з Іваном.

На другий день після бійки помер батько Івана, старий Палійчук. І тяжкі часи наступили в його родині. Але Іванові дуже хотілося знову побачити Марічку. І він зустрівся з нею, коли пас корови, а вона вівці. Відтак вони зустрічалися щоразу, пасуючи овець і корів, і це була їхня таємниця.

Дитинство минуло, вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. Вони покохали один одного. Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках. Іван радив їй не втрачати веселості й співати. “Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля...”

Теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. “Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню ідуть із кожного села!..” Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як оживають гори віддихання і тупоту отар. І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на коліна і підняв руки до неба. “За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра і припадку”.
 
Дні спливали за днями в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні?

Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі виступив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмідя. Іван показував на те диво іншим, але ніхто нічого подібного не бачив.

Обсіли Івана важкі сни, у яких йому ніяк не зустрітися з Марічкою. Бо “у ту мить, коли Іван ось-ось має почути м'яке тіло Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці мечуться вбік і одділяють його од Марічки”. Інколи ж так Іванові ставало погано серед тиші, холоду та самоти, що здавалося ніби-то “щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття”. А одного разу він почув тихий голос. Так кликала його Марічка. Чи то був її голос?

Працював Іван на полонині, поки та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу, “одтрембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем ”.

“Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брала Черемош, взяла її вода”. Іван гадав, що це вигадки Гугенюків, що зізналися про їхнє кохання й заховали від нього Марічку. А коли всі почали твердити водно те саме, пішов шукати берегом її тіла. Мусило ж десь її прибити. В одному селі знайшли якесь тіло, але Іван не міг впізнати в ньому Марічки – воно було стерте річним камінням, розпухло й посиніло. Тоді великий жаль охопив Івана. Він блукав горами, не темлячи себе від туги. Так пробув у лісі довго, живився ягодами й водою з потічків. Дівчата навіть пісню склали про їхнє з Марічкою кохання.

Через шість років Іван з'явився. “Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік отак походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати”. Іван після весілля виглядав навіть задоволеним. “Його Палагна була з багацького роду... здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю”. Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних турботах чоловікові.

Думки Івана були зайняті худобою: то він турбувався про сіно, то про захист худібки від звіра, від відьом. Скрізь була небезпека. А більш усіх їм докучала сусідка Хима, відьма. А з іншого боку сусідом був “мольфар” Юра, про якого казали, що він богує. Як боронити худобу у таких обставинах – то був щоденний клопіт Івана. Він працював, не піднімаючи очей від землі. Бо коли піднімав очі, то найменша зелена царинка відразу ж нагадувала йому Марічку. В душі його знов бринів забутий голос. Тоді Іван кидав усе і десь пропадав. Палагна сердилась на нього, та він їй нічого не пояснював. А провину відчував хіба що перед худобою. Він відчував щось батьківське по відношенню до ягнят, корів. “Чи кохав він Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Іван був ґаздою, Палагна – доброю ґадзинею, і хоч не було в них дітей, так була худоба – чого ще треба? Палагна стала ще повнішою і червонішою, носила багаті хустки і стільки намиста на шиї, що заздрощі переповняли сусідських жінок. Разом Іван і Палагна їздили і до міста, і до церкви. “Так йшло життя. Для праці – будні, для ворожіння – свято”.

На святвечір Іван завжди був у дивнім настрої. У всіх його діях було щось священне, неначе божу службу служив. В цей вечір вони запрошували до вечері душі померлих, що пропали, втопились у воді, про яких ніхто не знав, і тому вони чекали лише вечора святого, щоб хто про них згадав. Іван, молячись, був певен, що за плечима в нього стоїть Марічка й плаче, схилившись. А вночі, прокинувшись, Іван ніби чув, як сам Бог питає у худоби, чи добре ставиться до неї ґазда, чи годує, чи добре пильнує. Палагна ставилася до ворожіння суто практично: воно мало допомогти вберегти худобу, збільшити достаток.

Палагна вирішила поворожити. Для того ще на світанку, роздягнувшись догола, пішла на царинку, де ще на Благовіщення “закопала у муравлисько сіль, булку й намисто”. Нарешті вона спинилась під буком, солодко потягнулась, але в ту ж мить її наче скувало щось. То був погляд Юри. Він дивився на жінку, а вона не мала сили й поворухнутися. Отямилася лише коли той підійшов зовсім близько і стиснув їй руку. Тоді закричала і втекла. Та палкі, наче “дві чорні жаринки”, очі Юри переслідували її скрізь. Та гордість не давала Палагні бодай заговорити з Юрою, хоч думки щоразу звертались до нього.

Одного разу Палагна захотіла відвідати корів у лісі, бо сон, що бачила, віщував їй недобре. Аж раптом найшла хмара, що мала принести град. Палагна по-своєму уявляла походження граду, вважаючи, що то чорнокнижники сікли лід десь по замерзлих озерах у горах, а душі страчених збирали його в мішки та мчали з ними на хмарах розсівати лід по землі. Отак роздумуючи, Палагна помітила чоловіка, що боровся з вітром. Вона впізнала Юру. Деякий час Паланга спостерігала цей дивний двобій. Нарешті хмара скорилася і “розв'язала мішки” з градом над річкою, а Юра впав знесилений. До нього прибігла Палагна, і з того дня вона стала “любаскою” Юри.

Іван дивувася, чого це Палагна стала ще краще одягатися, навітьу будні. Інколи кудись щезала й поверталася пізно. А потім вже й відверто цілувалася з Юрою у корчмі.
Побратим Івана Семен вдарив Юру, дорікнувши за дружину Івана. Юра ледве не вбив Івана, але їх розборонили, і все залишилося, як і було. Іван худнув, втратив апетит і одного разу побачив, як на обійсті в Юри мольфар тримав перед Палагною глиняну ляльку і тикав у її пальцями, примовляючи: “Б'ю кілок тут, і сохнуть руки та й ноги. В живіт – карається на живіт; не годен їсти...” Іван зрозумів, що то вони проти нього змовляються, схотів убити
обох на місці, але раптом замість злості на нього зійшли спустошення і байдужість. Він пішов, не знаючи куди. “Нарешті побачив, що сидить над рікою. Вона клекотіла та шуміла під ногами у того, ся кров зелена зелених гір, а він вдивлявся без тями в її бистрину, аж нарешті в його стомленім мозку засвітилась перша ясніша думка: на сім місці брела колись Марічка. Тут її взяла вода”. Він сидів над річкою й знову чув голос Марічки, її співаночки, бачив її миле обличчя, згадував її щиру ласкавість, і туга знову охоплювала його серце. Бо тепер усе минуло, нічого нема. І ніколи не повернеться. Втома повалилася на нього, і залишилося лише бажання нарешті спочити, від усього.

Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала із собою. “Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка нарешті прийшла”. Вони здіймалися вгору, хоч була вже ніч, Іван виразно бачив її обличчя. Він не питав, куди вони йдуть, йому було так добре з нею. Вони йшли, не знаючи куди, і все згадували минуле і все ті згадки були про їхнє кохання. “Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває”. Але він гнав від себе цю думку і йшов, тулячись до Марічки і відчуваючи тепло її тіла. Вона нагадала йому їх першу зустріч, дитячі забави, холодні купелі у потоках, співанки і страхи, гарячі обійми і муку розлуки – всі ті милі дрібнички, що гріли серце. Усі його клопоти, усі турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар кудись відійшли, наче їх і не було ніколи. Він почувався знову молодим і щасливим.

От вони й на полянці. Нараз Марічка здригнулася, стала, прислухаючись з тривогою, а потім раптом щезла. Іван розіклав ватру, щоб вона не заблукала, сів на пеньок й став чекати. І ось у лісі почувся тріск. Він думав, що то Марічка, й радо піднявся їй назустріч. Але то був якийсь чоловік. “Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.
Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере”.

Чугайстир спитав Івана, куди побігла нявка, а Іван з острахом зрозумів, що це ж він питає про Марічку. Він відповів, що не знає, а сам думав, як би йому найдовше затримати чугайстира, щоб Марічка встигла втекти якнайдалі. Чугайстир раптом запропонував: “Може б, ти трошки пішов зо мною у танець?” Іван радо погодився. “Іван тупнув на місці, виставив ногу, струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, злипались і розгинались, як грубі обіддя. Танець, видимо, його зогрівав”. Іванові надавала снаги думка про спасіння Марічки, і він щоразу підбадьорював лісового духа, а той втомився, спітнів і запросився припинити танець. Тоді Іван, що вже теж стомився, запропонував зіграти на флаері. Він заграв ту саму пісню, яку колись підслухав у щезника в лісі. Чугайстир млів, заплющивши очі. Нарешті вони обидва повалилися на траву. Затим лісовик подякував Іванові та й пірнув у хащу.

Іван подався у гущину шукати Марічку. Нараз почув її голос десь ззаду. Треба було вертатися назад. Він блукав довго, але не міг знайти полянки. Раптом знову почув Марічкин голос. Голос бринів десь з-під ніг, з провалля. Він спускався, шукаючи підпору. Іван забув обережність, скакав по камінню, калічив руки і ноги, але поспішав на голос. І раптом відчув, що чорна безодня тягне його вниз. “Чорна важка гора розправила крила смерек і вмить, як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цікавість опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло, – і все розпливлось в червонім вогні, в якому згоріло його життя...”

Ледь живого на другий день знайшли його пастухи. “Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах”. Палагна голосила, примовляючи до померлого чоловіка. Сусіди почали згадувати про різні епізоди, пов'язані з небіжчиком: один з ним пастушив разом на полонині, другий ще десь працював. Годилося потішити самотню душу, розлучену з тілом. А нові гості все йшли і йшли, товклися вже й біля порогу. “Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась підвагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму”. Почалася забава. І вже ті, що прийшли останніми, повернулися спиною до тіла, і усмішки з'явилися на їх обличчях. Вже про тіло забули. Молодиці цілувалися з чужими чоловіками, а ті обіймали чужих жінок. У хаті ставало все веселіше, а на подвір'ї почалися веселі ігрища. І навіть старі приймали участь у забаві.

“Поміст двигнів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
 На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
 Під вікнами сумно ридали трембіти”.

По матеріалам Бібліотеки української літератури

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net