Світлана Поваляєва “Замість крові”

Рецептурний путівник

Цікаве у нас заняття – читати книги із кінця. Справа не в тому, що ми відкриваємо останню сторінку (але і це – також), а в тому, що книги із продовженнями ми читаємо саме із продовжень. Так було і з книжками Світлани Поваляєвої. Спочатку ми прочитали останню (станом на лютий, 2006) її книгу “Орігамі-блюз”, а тепер черга дійшла до “Замість крові”. Маємо надію, що скоро руки й очі дійдуть до “Ексгумації міста”, першої опублікованої прозової Світланиної книги.

А зараз про “Замість крові”. Сама авторка називає “Замість крові” і “Орігамі-блюз” – “близнюками. Ці дві книжки – «чоловіча» і «жіноча» – писалися одночасно і водночас були здані у видавництво. Вони – як сполучені посудини. Тому брутал в одній книзі збалансовується надією на світло в другій. Закон компенсації”. Відверто кажучи, я не могла б сказати напевно, яка із двох книг брутальніша, а яка – життєствердніша, приємніша. Бо якщо ці книги і є близнюками, то точно не однояйцевими. По-перше, стать у них різна, по-друге, це дві самодостатні книжки, спільного між якими не настільки багато, щоб виникала нагальна потреба прочитати їх обидві.

“Орігамі-блюз” жіночніша. І тому, як би парадоксально це не звучало, вона жорсткіша. Погляд жінки на сексуальність й еротизм раціональніший за чоловічий, адже жінки не такі вразливі і беззахисні перед обличчям своїх лібідо-комплексів. Це все стосується нормальних людей, я не хотіла б брати до уваги рагулів, недоумків та покидьків. Особливо, коли йдеться про творчість Поваляєвої. Поетичну, тремтливу, яскраву, ніжну й водночас брутальну, сильну, натуралістичну й різку.

Але досить про порівняння. Переходимо до суті питання. До книги “Замість крові”.

Написана вона від чоловічої особи – прихіпованого (або й справжнього хіппі) молодика на прізвисько Дред. Він вештається вулицями прекрасного Міста зі (або й без, або в пошуках її) прекрасної Дами – Джанніс. Дегустує радощі обдовбишів, займається сексом у найрізноматніших місцях, містах, позах, станах. Під нойз-супровід міста, під хед-музику неформалів, під поглядами непосвідчених міщан, під скороминучий кайф і нав’язливі саморефлексії й інтер-філософії. Потрапляє до лікарні (ясно, до якої – до анти-Мекки наркоманів), їздить автостопом “по просторам нашей страны” (Україна мається на увазі), розказує анекдотичні історійки, описує рецепти коктейлів.

І взагалі книга була б дуже схожа на путівник і звід правил справжнього неформала, якби... навіть не знаю, що. Адже це і є путівник, збірник рецептур і корисні поради нефору. Але, крім цього, книга Поваляєвої – ласий шматок для літературознавця (і не треба сміятися – я серйозно). Тут стільки смачних тонічних віршів, верлібрів, алюзій, перверзій, стилістичних кульбітів... Ну, все, чого філологічна постмодернова душа бажає. І, що найцінніше, це все не грузить, не викликає огиди, бажання відкинути заумну літературу до найдальшого кута. Бо все таке справжнє і ностальгічне.

Допоки читаєш книгу, ще не розумієш остаточно, що вона – про сум напівпокоління (визначення самої авторки), про нестерпне прагнення кохання, про трагедії смерті. Про те, що не справдилося і вже ніколи справдиться, і за чим будеш сумувати навіть якщо зараз тобі все одно. Про те, чому замість крові було обрано “гвинт, море, ... портвейн, ... живе срібло, отрута кохання, гормони-мутанти, музика, музика, музика – замість крові у наших венах! – я розбризкую все це приватними феєрверками по обтрісканих стінах та бруківці, – тільки для втаємничених, лише для VIP-персон, жменьки прозорих кульок барвистого сновидіння...” Але потім, дочитавши книгу до останнього слова, ти розумієш, що пізнав щось дуже важливе, щось таке, що не вимовити словами, бо звичні лексичні коди не допоможуть пояснити своє знання і відчуття сторонньому, непосвяченому.

Катерина Гічан

Книгу було люб’язно надано видавництвом “Кальварія”

Інтерв’ю зі Світланою Поваляєвою за цим посиланням.