Олесь Гончар “Собор”

1968Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи. На той час місцеві майстри виготовляли січовикам списи для захисту від ворогів. Нині на Зачіплянці живуть металурги. Ще одна особливість

1968

Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи. На той час місцеві майстри виготовляли січовикам списи для захисту від ворогів. Нині на Зачіплянці живуть металурги. Ще одна особливість селища — старий собор.

Микола Баглай, студент металургійного інституту, милується величавою спорудою. Він любить Зачіплянку. Є в Миколи брат Іван, який знаходиться у відрядженні в Індії. Його чекає дружина Вірунька.

Сусід Віруньки, Ягор Катратий, недавно вийшов на пенсію. Все життя відпрацювавши на заводі, він не міг всидіти на місці. Ходив по оселях, встановлював парове опалення та крив дахи шифером, а потім влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно у Ягора оселилась красуня племінниця Єлька. Нікому з місцевих хлопців ще не вдалось з нею познайомитись.

До Миколи доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками.

Миколі судилося народитися у важкі роки: йшла війна. Поранений солдат, пробігаючи повз окопчик, побачив жінку з щойно народженою дитиною, яка благала допомоги. Заюшений кров'ю, солдат покликав на допомогу, і до породіллі прибігла баба Шпачиха.

Єлька з дитинства звикла бачити собор зі свого села Вовчуги. Цей собор був для неї мрією з тих пір, як почула про нього від матері, адже та ще дитиною ходила на богомілля. Єлька виростала при фермі, де працювала мати, а батька не знала. У часи війни мати познайомилась з солдатом, який залишив пам'ять про себе — Єльку. Дівчинка росла мовчазною і здичавілою. Але наділила її природа гарною вродою, добрим серцем, гордим характером.

Єльку спіткало горе: на глинищі привалило матір, і дівчина залишилась сиротою. На похорони приїхав материн брат Ягор, запропонував перебратись у місто. Але дівчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити.

Одного разу дівчата гуртом поїхали до міста по комбікорм, склад якого знаходився у соборі. А оскільки комірник з'явився аж надвечір, то довелось чекати ранку. Дівчата пішли ночувати до своєї землячки Вірки, кликали Єльку з собою, але вона пішла до дядька Ягора. Дядька дома не було. Дівчина змушена була повернутись до собору. Бригадир із шофером купили пляшку, запросили Єльку. Вона випила, її розморило, вона лягла спати під брезент у кузів. Під брезентом опинився бригадир, почав нашіптувати про кохання, — і дівчина довірилась йому. Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду.

Для Єльки настало нестерпне життя. Бригадирова дружина не давала дівчині спокою, ображала, принижувала. Бригадив спробував ще раз підкотитись до дівчини — одержав ляпаса. Він виїхав з села, спочатку в сусідній радгосп, а потім — на шахти Донбасу. Через півроку прислав Єльці листа, кликав на шахти, але дівчині він був брудним. Його дружина почала пускати плітки про дівчину. Дійшло до того, що матері стерегли від Єльки своїх синів. Дівчина зневірилась у людях. Кілька разів вона просила в голови колгоспу довідку на виїзд, але він не давав. Дівчина не витримала і вдосвіта подалась до міста. Так Єлька опинилась у свого дядька Ягора. Хоч племінниця і сказала, що збирається вступати до технікуму, дядько здогадався, що документів у неї немає. Після смерті дружини Ягорові було самотньо, і він був радий племінниці. Їй сподобалось у дядька. Але його минуле було для Єльки загадковим. Все життя Ягор працював на металургійному заводі, давно вже реабілітований, а згадувати про юність не любив. Але Єлька наважилась розпитати. Дядько не образився, розповів про криваві рейди.

На засіданні обговорювали долю собору. Володимир Лобода, син славетного металурга Ізота Лободи, представляв Зачіплянку. Коли відзначалось 300-річчя Переяславської ради, треба було ремонтувати собор. Володимир запропонував взяти собор у риштовання. Так і стояв, ніби полатаний, аж доки воно само від часу не осунулось. Після засідання жителька містечка Шпачиха підійшла до Володьки з проханням захистити зачіплянських кіз. Щоб заспокоїти жінку, Лобода вирішив порадувати її звісткою про рішення на засіданні — відкрити базар на місці собору. Своїм обуренням вона довела, що їй не байдужа доля історії свого краю.

Лобода товаришував з Іваном Баглаєм. Коли у Віруньки й Івана народився первісток, то сам напросився кумувати. Особисте життя Володьки не склалось — дружина його покинула через рік після одруження. Володька встиг отримати нову квартиру, переманив туди жити старого батька. А коли дружини не стало, то відправив батька у Будинок металургів. Микола Баглай називав Лободу батькопродавцем. Вірунька дивувалась, чого це Лобода не дозволив своєму батькові чаркуватись з колишнім махновцем Катратим, а сам їздить до старого.

Колись біля собору напали на німецький обоз зачіплянські підпільники. Серед них був син Шпачихи. Тоді загинуло багато молоді. Про них часто думали Микола Баглай і його друг Роман Орлянченко. Роман поділився з другом, що переходить на іншу роботу, а Микола застеріг друга від кар'єризму, щоб той не став схожим на Володьку Лободу.

Микола висловив бюрократам, Володьці і новому рибінспекторові, все, що про них думав, адже обидва говорили про високі матерії, а вели принизливе життя. Потім вони обидва сіли в машину і поїхали, але зупинились біля собору. Володька скаржився, що собор “псує йому нерви”. Рибінспектор запропонував Володьці звернутись до саперів і знищити собор. Проте споруда вважалась пам'яткою архітектури. Про це свідчила табличка, яку п'яні Володька і рибінспектор зірвали.

Несподівано приїхав на Зачіплянку Єльчин голова колгоспу. Від нього Ягор дізнався, що дівчину в селі знеславили.

“Як на Єльчину вдачу, то коли вже любов, так щоб із вогнем, без оглядок, без стриму, а тоді що буде...” Але щось підказувало, що все це не для неї. Хоча й знала, що не даремно їздить Володька Лобода і робить компліменти. Дядько Ягор натякає, що їй потрібна підтримка в житті.

На ранок наступного дня на Зачіплянці зчинився переполох — викрадено було табличку з собору. Чавунна табличка була охоронною грамотою споруди. Першим дізнався про це двоюрідний брат Володьки Лободи сліпий Костя, колишній танкіст. Він проводжав свою дружину Наталку на роботу, яка і помітила пропажу. Костя розлютився, бо цей собор був згадкою про його юність, коли був ще зрячим. Про це сповістили Віруньці, адже вона була членом парткому. А оскільки собор був у підпорядкуванні Лободи, то довелось направитись до нього на прийом. У Лободи був хтось із начальства. Лобода пообіцяв Віруньці розібратись. Жінка відчула нещирість у його голосі. Вона побачила за шафою табличку, прикриту паперами. Невдовзі Вірунька сиділа у приймальні секретаря обкому.

Жителі Зачіплянки були знервовані. Біля собору зібрався цілий гурт людей, серед яких був учитель Хома Романович. Свого часу він побував в Магадані за те, що дуже запально розповідав своїм учням про долю собору.

Після зруйнування Січі запорожці заснували в плавнях монастир. Але вирішили залишити по собі згадку — збудувати собор, який би нагадував про козацьку волю і непокору. Але будівничого не було, тоді викликався місцевий підліток, який через три дні зробив собор з очеретини. Розповідав, що йому собор приснився. Макет сподобався козакам. Скликали раду і ухвалили будівництво. Під час громадянської війни махновці вподобали великий дзвін і повезли його в Гуляйполе. По дорозі вози проломилися, і дзвін у плавнях шубовснув у воду. Сім днів гув, поки дістався дна. Старожили і досі показують місце, де потонув дзвін.

Володька Лобода не злякався Віруньки, бо в нього був покровитель у вищестоящій інстанції. Цей покровитель ледве не позбавився посади через те, що його дружина охрестила дітей. Тому все, що стосувалось релігії, було йому ворожим.

У вихідний день Володька вирішив провідати батька. Вважав, що йому слід бути ближче до народу, і поїхав автобусом. Протягом усієї поїздки за вікном можна було бачити собор. Володька мимоволі задивлявся на нього. Будинок металургів розташувався у мальовничій місцевості, нагадував санаторій. Старий Лобода, дізнавшись, що приїхав син, розлютився. Ізот Іванович привселюдно відмовився від сина, сказав, що сини загинули у війну, а Володька — не син, якщо віддав батька в богадільню.

Табличка з'явилась на соборі так само раптово, як і зникла. Проте довелось Лободі побувати у першого секретаря обкому на прийомі. Він розпочинав свій трудовий шлях на цьому ж металургійному. На пропозицію Володьки позбутися собору секретар відповів: “А всі ж ми козацькі діти”.

Шпачиха вмовляє Єльку дати згоду вийти заміж за Володьку. Дільничний інспектор навідався недавно цікавитись її пропискою. Виходу для себе дівчина не бачила. До того ж, Микола Баглай, який припав їй до серця, кудись від'їхав.

Оскільки стара Баглаїха занедужала, то Вірунька попросила приглянути за дітьми сусідку Лесю Хомівну, вчительку. Вся Зачіплянка знала про кохання Лесі-фронтовички і комбата, який загинув у Польщі. А свою таємницю Леся Хомівна довірила лише Віруньці. Після війни подружилась вона з молодим вихователем. Одного разу він безтактно згадав її перше кохання, і вона не вибачила цього. Тому в житті Лесі-фронтовички залишились лише спогади і її учні.

У Віруньки залишились дитячі спогади про війну. Її мати і інші жінки ходила до концтаборів, викуповували у німців за самогон своїх чоловіків. Віруньчина мати привезла в село свого коханого ледь живим. Німці відступали і спалили село; від їхньої хати залишилась лише піч з намальованими півниками. Батько помалу одужував. Однієї ночі, не сповістивши сім'ям, чоловіків відправили на фронт. Діти потайки від матерів побігли їх наздоганяти. Дійшовши до Дніпра, побачили на другому березі, поритому снарядами, щось розкидане і ужахнулись — то лежали мертві їх батьки у цивільному одязі, бо їх так і не встигли переодягти.

Дядько Ягор скликав сусідів. Єлька не могла зрозуміти, чому Шпачиха і ще якісь жінки метушаться біля столу. А коли здогадалась, то вирішила тікати. Коли увійшов Ягор, дівчина почала кидати йому в обличчя звинувачення. Дядько почав умовляти дівчину. Їй стало шкода і себе, і дядькові самотності; вона дала волю сльозам, але вийшла до столу заспокоєна. Сиділа за столом сувора, неприступна і навіть не дивилась в бік Лободи. Микола Баглай викликав Єльку з-за столу. Дівчина, не задумуючись, вийшла до нього. Всі зрозуміли: між ними справжнє почуття. Лобода вийшов із-за столу і зник.

Єлька і Микола цілу ніч блукали Зачіплянкою. Дівчина збагнула: “Я знаю, знаю віднині, кохання — це ніжність і чистота! Ніжність, що дужча за смерть!” Вони опинились біля собору. Вона згадувала грузовик і свій сором. Впевнила себе, що негідна такого хлопця, як Микола. Світало, люди поспішали на автобус. Вчитель Хома Романович, йдучи на зупинку, побачив закоханих і промовив: “Собори душ ваших бережіть, друзі... Собори душ!” Микола сказав, що їде з іншими студентами на збирання врожаю у Вовчуги. Єлька скочила в автобус і загубилась в натовпі.

Ягор Катратий увечері засвічував свої бакени. Довго сидів на березі біля вогнища і щось згадував. Він був ще підлітком, коли Махно взяв його до себе джурою. Так розпочалась Ягорова гуляйпільська юність. Повернувшися з каторги, Махно для багатьох став кумиром. Військо побувало біля собору. Почали грабувати і плюндрувати його. Зупинив анархістів голос професора Яворницького. Махно чув про старого професора, що створив козацький музей. Ходила легенда, що самому цареві не дав Яворницький покуштувати козацької оковитої, знайденої підчас розкопок. Махно викликав до себе джуру, дав наган і наказав застрелити професора. Хлопчик відмовився стріляти. Невідомо, чому Махно не вбив Яворницького. Запропонував розповісти про собор. Яворницький почав оповідати: “раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю”. Після розмови з Яворницьким Махно відчув себе переможеним. Напившись, Махно довго вигукував погрози спалити собор. Може, з цього моменту почався його останній рейд, коли “без золота, без скарбів, тільки з гуляйпільськими вошами прийме його берег чужицький, берег його довічних скитань”.

Микола з однокурсниками разом із селянами Вовчугів вантажать на токах зерно. Не знав Микола, що відтоді, як попрощались вони біля автобуса, Єльку ніхто більше не бачив. Ягор не зміг розшукати племінницю, зажурився, боявся, щоб вона нічого з собою не скоїла.

Іван Баглай повернувся з Індії. Дізнавшись, що рідному заводові потрібні його руки, оформився на роботу. Івана побачив його кум Володька Лобода, почав розпитувати про Індію. Поскаржився на Миколу, який відбив у Лободи наречену, на Віру, яка зчинила галас через собор. Баглай підтримав Віруньку, адже в Індії люди пишаються своїми храмами, своєю історією.

У війну Іван допомагав матері прогодувати сім'ю: робив жорна, виливав з дроту ложки і ходив на село міняти. Після війни пішов у ФЗУ. Радіє, що брат Микола став студентом.

Єлька прийшла до заводської брами, де стояв пам'ятник Титанові, врятованому в роки війни заводськими металургами. Підійшла до віконечка заводоуправління і попросилась на найважчу роботу, але їй відмовили.

Біля воріт Будинку металургів сидів старий Ізот Лобода, чекав сина. Дівчина, проходячи повз нього, привіталась. В очах її старий металург побачив горе і зупинив її. Єлька почала розпитувати старого, чому він тут. Старий металург гірко плакав, і Єлька відчувала себе винною, що зачепила його болючу рану.

Один із заводів скинув води в Дніпро. У річці загинула риба. Керівники міста подумали про необхідність очисних споруд. Згадали про проект заводського механіка Олекси Артеменка і студента Миколи Баглая. Миколу викликали з сільгоспробіт. Приїхавши додому, він спитав у матері про Єльку. Дізнавшись про зникнення, розхвилювався. Побіг до Олекси, щоб обговорити проект, яким зацікавився секретар обкому. Несподівано Микола запропонував їхати на Скарбне.

Для Єльки розпочалось нове життя. Ізот Іванович клопотав про неї перед директором Будинку металургів, щоб взяли на роботу. Вона працює офіціанткою. Роботи у Єльки було небагато, вона часто блукає лісом, розмірковує над життям. Але ось на стежині побачила Миколу. Говорила з ним віддалено, на себе набалакувала, виставляла себе непутящою. Але Микола зупинив її. Вони освічувались в коханні.

Жителі міста люблять відпочивати на Скарбному. Тут завжди багато закоханих. Єлька з Миколою теж. Вона співає. На пісню приплив човном Лобода-ветеран, обійнявся з Іваном, як із рідним сином. Старий металург розповідав про своє життя.

Іван згадував, як викликали в Москву, запропонували полетіти в Бхілаї. Індія. Інший клімат, інші звичаї, інші люди. Металургійний завод розкинувся на фоні пальм, без прохідної, на подвір'ї — базар, між людьми блукають корови. Іванів підручний мав 8-річну доньку. І коли Баглай пожартував, що можуть породичатися, бо в нього такий же син, між чоловіками склалися стосунки суцільної довіри. Згадав Іван першу плавку і подальшу працю. Люди ставились до Івана щиро, а він намагався якомога повніше ознайомитись з їх культурою і звичаями.

Старого Ізота Лободу прозвали дідом Нечуйвітром. Зарекомендував себе він охоронцем цього куточка рідної землі від браконьєрів. Старий Лобода знається на лікарських рослинах, допомагає людям.

Сидить Ізот Іванович у човні, згадує, як у громадянську війну воював на бронепоїзді, а потім будував домни і мартени. Разом зі своїм другом Ягором Катратим працював на заводі усе життя. “Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя”. Ізот Іванович відчув, як щось опекло йому груди, випустив з рук весло. Човен понесло течією у Дніпро. Єлька з Миколою гукнули старого, і, не почувши відповіді, подумали, що заснув. Уранці рибалки потраплять на човен. Поховали Ізота заводчани.

Семен Таратута зі своєю п'яною компанією вийшов з ресторану. Головою компанії був відомий у кримінальному світі Обруч. Компанія зустріла п'яного реставратора собору. На привокзальному майдані вони побачили нову “Волгу”, господар якої ненадовго відлучився, залишивши дверцята відкритими. Ключі від машини були на місці. Компанія стрибнула у машину. Вирішили їхати до собору. Відкрили двері собору, увімкнули транзистор.

Того вечора Єлька з Миколою блукали Зачіплянкою. Дійшовши до собору, почули п'яний регіт і сквернослів'я. Микола згадав, як професор Яворницький вигнав махновців з собору, і рвонувся у відчинені двері. Єлька чула, як сварились, і раптом у темряві блиснула фінка. На Єльчин крик збіглася вся Зачіплянка. Ґвалтівників схопили. Микола лежав на порозі собору. Відправивши Миколу до лікарні, зачіплянці наглядали за затриманими, доки не приїхала міліція. Микола, отримавши п'ять ножових ран, одна з яких була на міліметр від серця, міг втратити життя. Завдяки хірургам та молодому організмові Микола потроху одужує.

“Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах плекаче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів”.

За матеріалами сайту Бібліотека української літератури

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Поділися в соціальних мережах

Теги

Читай також


Новини партнерів


Коментарі

символів 999

Новини партнерів

Новини tochka.net

Новини партнерів

Loading...

Ще на tochka.net