– Чи мав місце прецедент легального продажу Ваших творів за кордон? Якщо був, то які країни яким творам надали перевагу?
– 2005 рік став досить плідним у напрямку експансії моєї творчості на Захід і Північ. Росіяни придбали права на всю дефіліадну серію, включаючи “Тероріум” і “Срібний павук”. Фінляндія зупинила вибір на “Срібному павуку”. Перекладали раніше уривки на польську, чеську, можливо, ще якісь мови.
– Що відчували, напевне, було приємно?
– Не те що приємно, а навіть більше – це професія. Письменник пише не для того, щоб його прочитали знайомі і кілька жителів рідного містечка. А для того, аби читали всюди. За умови наявності у письменника цікавих матеріалів його книжки подобаються, то це логічне продовження.
– Значить, роль продажного письменника Вам імпонує?
– Не кажу про те, що мені була б цікава роль такого письменника. Трохи бентежить необхідність повсякчасного спілкування із громадськістю, журналістами. Не додають мені ентузіазму регулярні «виходи у світ». Але коли книжки «йдуть» по світу, то це дуже добре. Якщо ж це не робиться з часом, наприклад, у об’ємах, рівним накладам Коельо, то, мабуть, письменник не зовсім тою справою займається.
– Якось Леонід Кононович висловився в одному з інтерв’ю, що якби йому навіть платили гроші, він би не читав Коельо. Ваша думка?
– Коельо з упевненість можна зарахувати до успішних письменників, але я не захоплююся його творчістю. Я згадав про Коельо як про приклад абсолютно успішного письменника і не більше.
– До яких заходів вдаєтеся, щоб покращувати письменницьку майстерність? Адже потрібно завойовувати увагу і прихильність громадськості і закордонних літературних агентів...
– Просто працюйте над собою і своїми текстами. Удосконалюйте їх з таким розрахунком, що їх має побачити світ, а не полиця у столі. Я не плекаю надії, от аби мене надрукували в усіх країнах, заплатили побільше грошей. Звісно, можна стати у позу, що я пишу виключно для українського народу і продаватися за кордон не збираюся, бо це принижує мою гідність. Такі вислови лукаві. Це не так.
– Але ж іноді виникає потреба написати ексклюзивну річ і присвятити собі або близькій людині, друзям. Такі твори зазвичай не друкуються.
– Теж є така позиція. Існують люди, для котрих написання прози чи поезії є психоаутотерапією. У своїх роздумах я пішов далі. Я вважаю, що не головне, аби відбувся акт творчості. За таких умов відбувається втілення творчої енергії у матеріальну форму. А матеріальна форма письменницької професії – слово. Тоді, коли я написав твір на папері. Все, акт творчості відбувся, творча енергія вивільнилася. На цьому можна поставити крапку і відчути себе творчою людиною.
– А у Вас є десь у темній, прихованій од сторонніх очей полиці такі твори?
– У мене є вірші, які я ніколи не друкував і не маю наміру цього робити, але для мене був важливим лише акт творчості. Коли я пишу історичний роман або дефіліадний, то пишу для читачів. Бо це твір, який читається громадськістю. До цих творів я більше не повертаюся, лише у випадку, коли необхідно зробити правки для перевидання.
Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!
Коментарі