Ірен Роздобудько “12, або Виховання жінки в умовах, не придатних для життя”

Одна з наших найулюбленіших авторок, головний редактор українського “Каравану історій”, багаторазовий лауреат премії “Коронація слова” – пані Ірен Роздобудько – знову нас здивувала. Її роман “12...”

6 червня 2006, 14:30

Одна з наших найулюбленіших авторок, головний редактор українського “Каравану історій”, багаторазовий лауреат премії “Коронація слова” – пані Ірен Роздобудько – знову нас здивувала. Її роман “12...” відрізняється від усього того, що ми читали раніше. Хоча в ньому є все, за що ми вподобали письменницю: інтрига сюжету, небанальні персонажі, точно підібрана стилістика, зрілі розмірковування над життям і його сенсом.

Але додалося дещо. Одним із цих “дещо” є жанр: авторка визначає свій твір як роман-алюзію (алюзія на Мілана Кундеру). Другим “дещо” є зрілі, мудрі філософські роздуми (причому не сухі, завумні та від того незрозумілі й нецікаві). Третє “дещо” – це малюнки, виконані самою пані Ірен. А ви не знали, що вона талановитий художник і відмінний графік? Тепер знаєте. І зможете впевнитися, якщо хоча б продивитеся книжку. Мабуть, на цьому ми і закінчимо перелік, адже немає сенсу говорити, що сюжетні колізії, герої, стиль оповіді “Дванадцяти” мають відрізнятися від того ж таки “Ґудзика” або “Мерців”.

Головна героїня – досить молода жінка, в минулому над-успішна письменниця, світська левиця, а нині вона працює психоспікером. Спробую пояснити, чим займається психоспікер. Він має наводити контакт і спілкуватися із людьми, які у звичному житті іменуються душевно хворими.

Отже, читач занурюється не тільки у світ головної героїні, але й у світ зовсім незвичних для нас людей, спостерігає не тільки її життя, але й життя інших, точніше, інакших. І від цього зацікавлення оповіддю ще більше зростає. Відірватися від чергової історії – через яку, до речі, розшифровуються життя і характер “психоспікера” – майже неможливо. Тому, якщо у вас є нагальні справи, краще не братися за читання “Дванадцяти” – ризикуєте просидіти над книжкою, доки не дочитаєте останній рядок.

Іще одна порада: не читати цей роман із кінця – все одно нічого зрозуміти не вдасться. Адже “Дванадцять” складається із частинок паззлу: оповідей он-лайн (тобто в режимі реального часу), спогадів, діалогів, спостережень, розмірковувань. І кожна така частинка, хоча і несе певний сенс сама по собі, але розкрити її сутність можна тільки склавши цільну картину.

Зате потім, уже прочитавши роман, його не хочеться забувати, хочеться перечитувати його; незважаючи на те, що інтрига в ньому детективна.

Роман пані Ірен можна назвати романом-усвідомленням життєво важливого знання, набутого через “виховання жінки в умовах, не придатних до життя”. І це знання не можна втиснути у межі рецензії – варто читати оригінал.

Натомість пропоную вашій увазі короткі уривки, міні-паззли, які, не розкриваючи детективної колізії “Дванадцяти” (ми ж не хочемо псувати вам враження розкриттям інтриги), дають, хоч і не повне, уявлення про стиль Роздобудько і деякі із проблем, які вона підіймає:

“Життя – взагалі мило. Спочатку запашне, «Полуничне», а потім – жалюгідний обмилок сподівань, утрачених можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам’яті. Потім залишається тільки піна, мильні бульбашки...”

“А підкорити нинішню публіку не так уже й складно. На п’ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій – згвалтування сином власної матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло набагато легше і простіше, ніж виростити хоча б один паросток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів ефемерніший за механізм злягання. Однак друге піддається й учнівському перу... ”

“Скинути одяг перед натовпом простіше, ніж вибудувати для цього натовпу нову, ще незвідану реальність...”

“Її маленьке серце розривалося від любові. Це була любов безпредметна, вона не мала обличчя й тілесної оболонки. Вона існувала всередині неї, як дар... Пізніше вона переконалася: любов – дар. Його отримують із народженням разом з іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не можна позбутися: він не є твоїм власним вибором. Так сталося при народженні. Любов тріпотіла над її головою, як шелесткі крила янголів”.

Найсвіжіші враження висловлювала Катерина Гічан

Книгу було люб'язно надано видавництвом "Фоліо

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!


Коментарі (1)

символів 999

Loading...

інформація