Сашко Положинський: “Я намагаюся бути своїм першим критиком і своїм першим директором з контролю якості”.

Чомусь сьогодні усі важливі і неважливі життєві події, що так чи інакше проникають у нашу з вами свідомість через те, що називається “медіа”, обов’язково мають кислий скептичний присмак поразки: кінодебют – невдалий, Парламент – недієвий, шлюб – фіктивний. І часто справа зовсім не у фатальному стані речей.

Інколи здається, що це хтось отримує тихе задоволення, інтерпретуючи кожне більш-менш помітне явище песимістично, смакуючи можливість виступати критиком чужого життя (любить наш народ пліткарство, що не кажи). Та особливо яскраво відчуваєш це у випадках, коли на горизонті з’являється особистість, якій вдалося розгледіти у цьому життєвому вирі свою стежину та ще й щиро намагатися відкрити очі тим, хто ще далеко позаду.

Такі люди не звикли чекати на манну небесну, вони вдало будують своє власне життя і дивовижним чином змінюють світогляд оточуючих – словами, думками, діями. Чому б не послухати таку особистість, замість того, щоб знову плекати народні сумніви щодо її щирості та ховати її поривання під набридливе “Нє вєрю!”?

Сашко Положинський, лідер гурту “Тартак”, переконливо пояснює власні життєві погляди та сутність нещодавно створеної пісні-кліпу “Україно, забивай!”, де у світлі згаданого стану подій його зовнішній вигляд викликав купу дивних порівнянь.

Кожен вільний робити, творити те, що йому подобається, незважаючи на моду, реакцію критиків чи порівняння з кимось у тему чи не в тему. Де, на твою думку, межа між самореалізацією та плагіатом? Щоб не били “панки за футболку, гітаристи за гітару, а Мобі – за лисину з окулярами”?

Сашко: У принципі, плагіат – це поняття дуже відносне. І якщо говорити про наведену цитату (я так розумію, це мене цитували), то справа ж не в тому, що я у когось щось здер. Правильно? І у принципі, не Мобі придумав ходити лисим, носити окуляри і поєднувати одне з іншим. Так що в моєму виконанні це був більше стьоб, мається на увазі, про цитату. А про вибір іміджу до конкретного відеокліпу – завжди хочеться бути, якщо є така необхідність, максимально новим і невпізнаваним. І я розумію, що для багатьох людей, що вперше бачили мене у такому образі (я сам себе таким вперше бачив), це був маленький шок. І на це і розраховано. А про творчість і про наслідування когось, мені здається, в таких саме випадках зовсім не йдеться. Є якісь там певні тенденції, тенденції того, яким чином створюється імідж людини, імідж виконавця. І якщо мені потрібно було створити якийсь штучний імідж для якогось конкретного відеокліпу, то елемент творчості тут скоріше полягає у тому, щоб із усього, що існує у світі, просто вибрати те, що тобі у даному, конкретному випадку підходить.

Якщо говорити про музичну творчість і про межу саме тут, між творчістю і плагіатом, то, знову ж таки, багато хто сприймає за плагіат використання будь-якої сторонньої ідеї. Але так не є насправді. Тому що плагіат – це або чисте копіювання, або стовідсоткова експлуатація чужої ідеї або її частини. Що стосується процесу творчості, то це не завжди створення чогось абсолютно нового, абсолютно-принципово-раніше-неіснуючого. У більшості випадків елемент творчості полягає у тому, що ти використовуєш свій власний життєвий чи творчий досвід, комбінуєш одне з іншим, поєднуєш і на тому вже будуєш щось своє. У більшості випадків ти все одно щось використовуєш. Хіба що якісь революційні відкриття не підпадають під цей ряд. Ти використовуєш все, що знаєш, що вмієш, що ти бачив, що ти чув. Ти створюєш нове своє, коли це зовсім не схоже на все інше, а коли – чимось схоже, але все одно воно лишається твоїм власним, оригінальним. Тому так однозначно про такі речі говорити точно не можна.

Ти знаєш, багато людей вважають, що створити сьогодні щось кардинально нове у музиці неможливо. Що класика є класика, а усі теперішні експерименти – це рімейки, ремікси і нічого більше. Виходить, що між новаторами і класиками не така вже й велика різниця.

Сашко: Я думаю, що така думка існує уже протягом багатьох десятків, а то, можливо, навіть сотень років. Насправді вислів, що все нове – добре забуте старе, не новий. Якщо говорити про музику, то все те, що є в ній сьогодні існує завдяки тому, що існувало у музиці тисячі років тому. І як би там не було, але кожне нове покоління все одно має коріння десь там глибоко, раніше, давніше, в попередніх поколіннях. І це можна говорити про будь-яку музику: рок, танцювальну, джаз, класичну музику. Фольклор, автентична музика – це те, що стоїть споконвіку, на чому все тримається.

Так. І ти, Сашко, – не тільки людина, якій личить вишиванка, ти ще й патріот. І в цій якості вже зробив чимало. Як відчуваєш, власна потреба бути небайдужим діє на інших, якщо ці інші приходять на концерт на Майдані позловживати спиртними напоями і відчути так звану “свободу”, байдужу до оточуючих?

Cашко: Мені здається, що будь-яка активна позиція, чого б вона не стосувалася, якщо ця позиція має якісь яскраві прояви, якщо вона не тільки живе десь там глибоко у конкретній людині, але й знаходить якісь зовнішні відображення, причому ці відображення яскраво помітні, яскраво виражені, то в таких випадках, без сумніву, вона є заразною. І це може бути щось хороше і так само щось погане. Тому про що б не йшла мова – про прояви почуття патріотизму, анархізму, про бажання створити революцію або лишатися на старих консервативних позиціях – будь-який прояв і соціальної, і політичної, і економічної сфери завжди спирається на життєвий приклад тих чи інших людей, тих чи інших особистостей. Або хоча б на слова. Але слова, сказані влучно, доречно, в потрібний час, в потрібному місці. І тому говорити про патріотизм чи про щось інше, мені здається, не варто. Все одно, такі почуття, відчуття, такі позиції, такі необхідності життєві, вони є внутрішніми. В когось це більше проявляється, в когось – менше. Просто той, хто більш активно це проявляє, можливо, спонукає інших до таких проявів.

Згодна. Ось “Тартак” і створив “Україно, забивай!”, щоб підтримати наших. І це діє! Як і кожне позитивне слово чи внутрішня настанова. Як ти особисто досягаєш мети? Програмуєш себе на успіх чи не загадуєш наперед?

Сашко: Ну, у будь-якому випадку, якщо я берусь за якусь справу, я вірю в її успіх, тому що інакше я за неї не брався би. Є речі, в яких я не маю впевненості, в тому, що вони в мене вийдуть, що мені вдасться їх зробити, що вони мені будуть, як то кажуть, по плечу. То, в принципі, за такі речі я не беруся ніколи, чи хіба що мене примушують братися. Хоча останнім часом мені щастить із тим, що з примусу діяти не доводиться. Якщо говорити про такі речі, що стосуються діяльності “Тартака”, то кожна нова ідея, кожний новий проект у цих межах завжди викликають в мене величезну віру в те, що цей проект буде вдалим, який би він не був. І тому мені цікаво ним займатися, тому що я вірю, що це буде цікаво багатьом людям, крім мене.

А наскільки важливе для тебе стороннє схвалення?

Сашко:...Стороннє схвалення, особливо якщо це схвалення від людей, до яких ти ставишся з повагою, до точки зору яких ти ставишся з повагою, звичайно, завжди впливає позитивно, позитивно на натхнення робити щось інше, та твій внутрішній стан, на бажання працювати взагалі. Але тут є кілька небезпек. Небезпека перша – що таких проявів може бути забагато, і це може вдарити в голову і вплинути негативно. Існує така небезпека, що всі ці прояви будуть нещирими, неправдивими, і вони можуть приспати твою пильність, ти втратиш внутрішній контроль якості того, що робиш сам. От уяви, ти щось робиш, і 100 % людей, що тебе оточують у момент, коли ти це робиш, кажуть, що це супер, класно, це неймовірно, це нереально, це дуже кайфово! І цей внутрішній диспетчер чи орган контролю якості у тебе відключається, він стає непотрібним, бо ти бачиш, що зовні всі тобі співають дифірамби. А потім з’ясовується, що десь 70 % цих людей були нещирими, і ти почав продукувати нереальне якесь лайно, яке нікому не потрібно, і таким чином фактично зіпсував і себе, і свою справу, і перспективи свого існування в майбутньому. Тому що далі чим більше усього поганого ти зробиш, тим більше разів ти даси людям привід сказати чи, можливо, подумати, що це абсолютно нецікаво, це непотріб, та нічого хорошого від тебе ніхто і чекати не буде. Тому будь-які схвальні слова мають бути щирими, відвертими, правдивими і, головне, мати якісь там обмеження кількісні. Їх має бути не більше, ніж потрібно. Не більше, ніж певна уявна критична маса.

Але загалом, звичайно, першим критиком того, що я роблю, є я сам. Я намагаюся все пропустити крізь себе, крізь своє власне сприйняття. Я намагаюся бути своїм першим критиком і своїм першим директором з контролю якості. Іноді мені дуже важко самого себе переборювати, коли, скажімо, я щось бачу чи чую у записі якийсь відеоматеріал, аудіоматеріал і мені він не подобається, але дуже багато хто говорить, що все класно, то це завжди спричиняє велику кількість проявів внутрішньої боротьби. Я не знаю, кому більше вірити: собі чи людям. Особливо це важко, коли дійсно говорять люди авторитетні, точка зору яких не викликає у тебе ніяких сумнівів у своїй професійності чи правдивості.

Бути для себе першим критиком – найкращий варіант. Та, Сашко, щодо видання “Україно,забивай!” окремою платівкою з караоке, переробками, розведеними доріжками для міксування. Якщо це дійсно планується, то чому ти впевнений, що це саме та пісня, що матиме успіх синглу? Чи купуватимуть цю платівку не шанувальники “Тартака”, яким чим більше тартаківської музики, тим краще?

Сашко: Ну, це єдиний, можливо, реліз з тих, які “Тартак” коли-небудь робив майже за 10 років свого існування, коли, в принципі, особисто нам, з точки зору інтересів “Тартака” як колективу, як музичного проекту, абсолютно байдуже. Зараз, коли ми запускаємо певний альбом або плануємо його випуск, то ми, звичайно, дуже хочемо, щоб якомога більша кількість людей цей альбом почула, послухала, полюбила. Тому що, я думаю, кожен артист, який творить щиро, дуже хотів би і мріяв про те, щоб його творчість подобалась не тільки йому самому, а й людям, тому що це і джерело подальшого натхнення, і можливість переходити на професійний рівень існування того чи іншого музичного проекту чи колективу. Тобто можна вже не думати про те, щоб працювати деінде, а, можливо, вже своєю музикою, своєю творчістю заробляти на життя. І я не бачу в цьому нічого поганого.

І я, навпаки, вважаю, що так повинно бути, кожен повинен бути професіоналом своєї справи, в тому числі і музикою люди повинні займатися професійно, якщо вони не бачать ще якогось іншого інтересу у своєму житті. Ну, наприклад, банкір може нереально кохатися у двох справах: в банківській справі і музичній справі. Тоді він має право вибрати для себе як основну роботу – роботу в банку, а музику – як хобі. А що вже стосується людей, для яких музика – це найбільший інтерес в житті, то, звичайно, для них ідеальнй варіант, коли інтерес в житті поєднується з основною життєвою професією.

Ну так от, коли ми випускаємо наші альбоми, то, звичайно, ми хочемо, щоб певний альбом потрапив у руки якомого більшої кількості людей, і хочемо цього як музиканти, як автори цього альбому. Але що стосується пісні “Україно, забивай!”, так тут трішечки інша точка зору. Нам, звичайно, і тут хочеться, щоб максимально велика кількість людей отримала цей альбом, почула цю пісню, полюбила її, вивчила її і співала, але хочемо ми це не для того, щоб втілити власні амбіції, чи для того, щоб на цьому заробити. Ми готові роздавати безкоштовно і даємо згоду всім, хто хоче викласти цю пісню в Інтернеті, плануємо викласти і на своєму власному сайті. Ми просто написали цю пісню, не думаючи про комерцію. Насправді зараз уже у виробництво цього синглу, його популяризацію і зйомку відеокліпу вкладено стільки грошей, що, я думаю, сингловий ринок України не здатен окупити ці витрати ніяким чином. Тому для нас цей проект ніколи не був комерційним, він завжди був патріотичним, хоча, звичайно, злі язики ніколи в це не вірять, вони не вірять в безкорисливий патріотизм, вони не вірять в те, що люди можуть щиро написати таку пісню, тим більше ще й на порозі Чемпіонату Європи і так далі, і так далі. Ну, це хай буде на совісті тих людей, які так думають. Кожен же судить по собі. Ми знаємо, що ми такі. Ми не намагаємось на цьому заробити. От ми щиро вважаємо, ну, принаймні, я щиро вважаю, що це – потужна енергетична мантра. Вона дійсно несе у собі потужний заряд енергії. Якщо цю енергію правильно концентрувати, то вона допомагатиме нашим футболістам перемагати. І не тільки на Чемпіонаті світу, а і в подальшому існуванні збірної України як окремої спортивної субстанції. Тобто, це пісня, яка намагається зібрати майже необмежену вболівальницьку енергетику і спрямувати її в потрібне, конструктивне русло, в русло підтримки своєї команди.

І от, з огляду на це, нам, звичайно, хочеться, щоби цю пісню знали і любили всі українські вболівальники, всі українські патріоти, навіть якщо вони не дуже цікавляться футболом, але вболівають за наших у будь-яких видах спорту, у будь-яких інших проявах людської діяльності.

Ну, уявімо собі таку ситуацію, що сингл вийшов і всі українські вболівальники вирішили собі в колекцію домашню придбати цей диск для того, щоб вивчити пісню, щоб насолоджуватися нею, щоб підтримувати збірну. Так от. Я вам гарантую, що якщо нам вдасться заробити якісь гроші на цій пісні, то весь прибуток буде спрямований не на покращення свого матеріального статусу, а на якісь нові корисні проекти. І “Тартак” такими проектами постійно займається. Хай вони не є дуже глобальними і ми їх особливо не афішуємо, але ми завжди намагаємося допомогти людям, яким ми можемо допомогти, і я гадаю, що гірше від того, що сингл виявиться комерційно вигідним, точно нікому не стане. Так що я не думаю, що слід розглядати питання комерції з будь-якої точки зору стосовно цього синглу. Вийде заробити – добре, не вийде – гірше, але не проблема. Тому що головне, що пісню вже багато хто знає, багато хто чув, і я сподіваюся, дуже швидко (ну, можливо, це моя мрія ідіота, але мені дуже цього хотілося б) люди почнуть її співати. От ми з Тартаклубом ходили на стадіон, коли була товариська зустріч у Києві “Збірна України – збірна Коста-Ріки”. Ми співали цю пісню. Хай стадіон ще нас не підтримував, але ми впродовж всієї гри наспівували її. І всі, я думаю, знають, з яким рахунком наша команда перемогла – 4:0! Так що, в принципі, я можу сказати, що якась частинка в цій перемозі є і в тому, що ми виконували цю пісню. Я в це вірю! Хоча це, можливо, і виглядає, як якась шизофренія...

Все в порядку, Сашко. Всі ми шизофреники, коли ставимо собі за мету втілити у життя речі, неймовірно важливі та неповторні, що міцно засідають у твоїй голові, доки не доходиш до омріяного Олімпу. Насправді, психічно хворі люди куди краще розуміють життя, хоча й намагаються використовувати його тонкощі лише у своїх замкнутих фантазіях.

Творчі ж “шизофреники” роблять з таких фантазій мудру книгу для інших, не нав’язуючи, а пропонуючи істину свого життя тим, хто завдяки цьому знаходить власну. А те, що нещодавно наша збірна поступилася набагато досвідченішому супернику, говорить про одне – набиратися цього самого досвіду треба, граючи з тими, в кого можна повчитися. От і ігри в Чемпіонаті – великий у цьому плюс. І “потужна енергетична мантра” все одно діє! Вона росте і шириться, щоб поступово обертатися у щасливі моменти перемог! Музика життя в тобі! І це прекрасно!

Ольга Єрмак