Євген Пашковський “Безодня”

СВЯТО В БЕЗОДНІ

...Невимовна розкіш буває читати повільно-степову прозу Євгена Пашковського, яку час від часу перебивають гіркі роздуми про теперішню літературу, чий списаний аркуш коли і важить чогось, то тільки як “нагад про відчайдушну прю з несвітом”; а чи розважання про “піднесених на помийній піні, відгодованих, вихованих, замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини”, а то й зовсім вже спогади про захоплююче полювання на хитрого лиса: “піймай на мушку і з поправкою на півголови бий його вірною нулівкою”.

На жаль, до збірки вибраного Пашковського “Безодня” цього разу ввійшли лише два найкращі романи (“Свято” й “Безодня”), але й в них не бракує характерного “потоку мислення”, яким славиться знакова для сучасної літератури творчість цього автора. “ – Давай вернемося. – Куди й по що? – До мене в гуртожиток. – Воду в ступі товкти?” – лунає у “Святі” заспів до мандрівного розвитку будь-якої з історій Пашковського. Іноді, читаючи їх, стає так ніяково, ніби здалеку приглядаєшся до парочки у придорожніх кущах. Здається, там відбувається щось безумовно важливе. І завжди ясно, що нічого важливого там не відбувається.

Більше того, попереду теж не краще. Там “дружина вишкрібала пригорілу гречку з каструлі, казала, що мусить на тижні закликати робітників, аби поміняли меблі в кімнаті, донька на виданні, свати на порозі, а в каміні попіл торішній жах, умивальник тече, лампочка в люстрі перегоріла, йому ж одні державні амбіції на умі, лучче за воєнкома було вискочити, аніж мордуватися отако…” – довідуємось про “придорожнє” майбутнє з “Безодні”. Таким чином, автор приречений зрозуміти, що його письменницьке щастя – у сліпій вірі в малозначущі знаки власного менталітету.

Який же він, цей менталітет в героїв-романтиків Пашковського? Навряд чи гуртовий, колгоспний чи сімейний. Адже “над курганом уже заносився передгрозяний вітер і тихли цвіркуни, кінь косував сливовим оком на паруючий казанок, на угноєне тирловище і жовтий смерч над стернями край лісосмуги…”, як мріється авторові “Безодні”.

До речі, з письменницьким “менталітетом” у самого Пашковського теж усе гаразд. Він не просто кидає свої героїв у вир безкінечної мандрівки, а повсякчас роз’яснює неминучість втечі, гонитви, а чи ловитви. До того ж, потяги і вокзали, залізничні й автостанції, як і весь мандрівний дискурс, не може бути описаний-виправданий легко й невимушено. У будь-якому випадку це буде щось поверхове і узагальнене. І тому кожного разу в героїв Пашковського виникає щось суто інтимне, особисто-потаємне, що спроможне об’єднати усі деталі в космосі, створивши з нього подобу левіафана. Втім, якщо раніше люди мандрували, аби опинитися в іншому місті, збагатившись знанням довколишнього світу, то нині – аби відчути-себе-у-просторі, хоч де-небудь, струсивши при тому повсякденну ірреальність буття. Себто, слідом за Пашковським, “вирватися з ядучої тісняви радянських проспектів, мерзоти й убозтва, сірошинельних фасадів, геройських гасел, підлятини найменувань, покликаних, щоб зоднаковити в прах підневільну довколість”.

Отже, романне таврування Пашковським споживацького суспільства охоплює, крім суто технічного антуражу, ще й цілий комплекс настроїв, мотивів та поштовхів до вчинків. Маються на увазі мандри, роки блукань, вигнання, пошуки коріння й родини, зустрічі на шляху і повернення, які зазвичай мають суттєву різницю як на відповідний менталітет героїв. Хіба не так у житті? Здається, достатньо кількох вказівних штрихів, і воно перетвориться на роман – настільки шляхи-дороги з потягами-вокзалами здатні творити свій власний лінійний всесвіт, а знаки й шлагбауми – випромінювати сугестію.

Загалом пересічному читачеві надзвичайно приємно читати таку солону прозу у затишному помешканні, вмикаючи-вимикаючи при тому музику-телевізор, задумано покурюючи, відволікаючись на віконні видива, де горобці крадуть в горобців, а циганська дитина у дворі перетравлює ідею кулеподібності світу на прикладі чужого м’яча. Адже не кожен з правдивих читальників може дозволити собі моторну практику подорожей-мандрів, і то не лише з практичних міркувань. Ні, справа не в тому, а радше у наявності адекватного дихання, в естетиці такого екстазу: як надається він до милого твоєму серцю візерунку хатніх шпалер?

Ігор Бондар-Терещенко

Євген Пашковський. Безодня: Романи. – Л.: Піраміда, 2005. – 268 с.