Впадіння в мейнстрьом
Самовизначення Поваляєвої “гламурний панк” – не помилка. В час, коли контркультура перетворюється на культуру клубну і кожен true gop* може приєднатися до травестії скінотеатру, це – мімікрія, самоіронічне признання в штучності задля рятування своєї інакшості.
Попередні твори Світлани Поваляєвої запам’ятались нам такою насиченістю, такою щільністю мови, що не виникало думки не те що про ритміку, а й відпадала всіляка надія прочитання книги до кінця. Вистачало по три речення на день.
Цього разу сухі губи таки змочені оцтом. “Сімург” уже не нагадує переклади американської рок-поезії, натомість впевнено просувається до улюбленого авторкою магічного реалізму, не втрачаючи, втім, головної риси поваляєвського письма – важкої непереборної лірики. Такими очима мріяв дивитись Лоренс Дарел (Lawrence Durrell).
Зміни закономірні. Поступово, дуже обережно наближалася Поваляєва до влади над своїми персонажами. Раніше вони, виплекані з уламків авторського недописаного alter ego, ледь борсаючись в неможливому для швидкого пересування синтаксисі, відігравали своє в п’єсі, схожій радше на антракт, де під фінал все оголошувалось фікцією. А зараз поваляєвські метафори збільшилися від сумнівного порядку слів до цілком готичних сюжетиків, які надали їй право на власний набір пластилінових ляльок. Врешті, правда, з них буде зліплено велику рибу.
Культ риби. Окрім підозріло виниклих інтонацій (речення, що непомітно з’їдають півсторінки і в яких вся пунктуація – коми), Поваляєву з її однолітком Жаданом загадково поєднує цей нерозчинний німий образ, що його ексклюзивною магією використання, донедавна здавалось, тільки Жадан і володіє. Тепер у Риби оформилась жрецька пара.
Колись я мав нагоду запитати в Світлани, чому в неї “Фройд”, але “Реріх” замість “Рьоріх”, а вона доволі правдиво здивувалась: “Де в мене той Рьоріх, не могла я про нього писати, терпіти його не можу!” Їй так личить – цілковита абстиненція в тексті. Вона не відповідає за своє написане.
Тож ми маємо бути вдячними за те, що вона й досі (це вже її четверта книга) здатна на щохвилинні осяяння і не лінується, встигає записувати ту страшенну безліч деформованих глюків, рефлексій, одкровень – по записниках, може, й на форзацах чужих книжок, звісно, що на сигаретних пачках, на травмованих трамвайних квитках. У межах відбитку її стопи на торішній траві можна розгледіти світову історію мурах, обриси мертвої риби, компактний та прозорий мікрокосм або просто перелік складових земного епідермісу, сторінок на двадцять. А як відведеш погляд, то знову бачиш тільки те, що й завжди бачив.
Тільки не запитуйте роздратовано “Ну й що?” після прочитання. Проблема тут не умоглядна, навіть, а умоглючна якась, схожа тим на всі поваляєвські теми.
Олек Веремко-Бережний
Книгу було люб’язно надано видавництвом “Фоліо”
*Справжній гопник (англ.)