Одна з наших найулюбленіших авторок, головний редактор українського “Каравану історій”, багаторазовий лауреат премії “Коронація слова” – пані Ірен Роздобудько – знову нас здивувала. Її роман “12...” відрізняється від усього того, що ми читали раніше. Хоча в ньому є все, за що ми вподобали письменницю: інтрига сюжету, небанальні персонажі, точно підібрана стилістика, зрілі розмірковування над життям і його сенсом.
Але додалося дещо. Одним із цих “дещо” є жанр: авторка визначає свій твір як роман-алюзію (алюзія на Мілана Кундеру). Другим “дещо” є зрілі, мудрі філософські роздуми (причому не сухі, завумні та від того незрозумілі й нецікаві). Третє “дещо” – це малюнки, виконані самою пані Ірен. А ви не знали, що вона талановитий художник і відмінний графік? Тепер знаєте. І зможете впевнитися, якщо хоча б продивитеся книжку. Мабуть, на цьому ми і закінчимо перелік, адже немає сенсу говорити, що сюжетні колізії, герої, стиль оповіді “Дванадцяти” мають відрізнятися від того ж таки “Ґудзика” або “Мерців”.
Головна героїня – досить молода жінка, в минулому над-успішна письменниця, світська левиця, а нині вона працює психоспікером. Спробую пояснити, чим займається психоспікер. Він має наводити контакт і спілкуватися із людьми, які у звичному житті іменуються душевно хворими.
Отже, читач занурюється не тільки у світ головної героїні, але й у світ зовсім незвичних для нас людей, спостерігає не тільки її життя, але й життя інших, точніше, інакших. І від цього зацікавлення оповіддю ще більше зростає. Відірватися від чергової історії – через яку, до речі, розшифровуються життя і характер “психоспікера” – майже неможливо. Тому, якщо у вас є нагальні справи, краще не братися за читання “Дванадцяти” – ризикуєте просидіти над книжкою, доки не дочитаєте останній рядок.
Іще одна порада: не читати цей роман із кінця – все одно нічого зрозуміти не вдасться. Адже “Дванадцять” складається із частинок паззлу: оповідей он-лайн (тобто в режимі реального часу), спогадів, діалогів, спостережень, розмірковувань. І кожна така частинка, хоча і несе певний сенс сама по собі, але розкрити її сутність можна тільки склавши цільну картину.
Зате потім, уже прочитавши роман, його не хочеться забувати, хочеться перечитувати його; незважаючи на те, що інтрига в ньому детективна.
Роман пані Ірен можна назвати романом-усвідомленням життєво важливого знання, набутого через “виховання жінки в умовах, не придатних до життя”. І це знання не можна втиснути у межі рецензії – варто читати оригінал.
Натомість пропоную вашій увазі короткі уривки, міні-паззли, які, не розкриваючи детективної колізії “Дванадцяти” (ми ж не хочемо псувати вам враження розкриттям інтриги), дають, хоч і не повне, уявлення про стиль Роздобудько і деякі із проблем, які вона підіймає:
“Життя – взагалі мило. Спочатку запашне, «Полуничне», а потім – жалюгідний обмилок сподівань, утрачених можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам’яті. Потім залишається тільки піна, мильні бульбашки...”
“А підкорити нинішню публіку не так уже й складно. На п’ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій – згвалтування сином власної матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло набагато легше і простіше, ніж виростити хоча б один паросток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів ефемерніший за механізм злягання. Однак друге піддається й учнівському перу... ”
“Скинути одяг перед натовпом простіше, ніж вибудувати для цього натовпу нову, ще незвідану реальність...”
“Її маленьке серце розривалося від любові. Це була любов безпредметна, вона не мала обличчя й тілесної оболонки. Вона існувала всередині неї, як дар... Пізніше вона переконалася: любов – дар. Його отримують із народженням разом з іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не можна позбутися: він не є твоїм власним вибором. Так сталося при народженні. Любов тріпотіла над її головою, як шелесткі крила янголів”.
Найсвіжіші враження висловлювала Катерина Гічан
Книгу було люб'язно надано видавництвом "Фоліо"