В українській літературі немає письменника, політика і людини, яка мала б такий величезний вплив безпосередньо на літературу і політику України, окрім Винниченка (1880–1951) і Франка (1856–1916). Немає настільки по-дужому, по-мужицькому, по-мудрому простого автора. Такого автора, який викликав захоплення і тоді, і нині. І чия б літературна і водночас політична кар’єра була б настільки стрімкою.
Володимир Винниченко – людина-амбіція, людина-прагнення. Він завжди намагався домогтися того, чого хотів, а прагнув багато. Іноді аж занадто. Занадто навіть для такого дужого чоловіка, як він.
Історія початку Винниченка
Історія його сходження – американська мрія. Але мрія, що справдилася, - розбита мрія.
У Винниченка не було заможніх, бодай забезпечених батьків. Його дитинство – це скитання Україною, але не тому, що не було грошей хоча б на просту освіту, а тому що це було його рішення. Він не став миритися із неповажним ставленням до себе з боку адміністрації. І пішов. Так він буде робити усе своє життя – наче кіт буде йти з дому, де його не привічають.
Мандрування Україною не пройшли даремно для Винниченка-письменника. Вони лягли в основу його реалістичних оповідань. Реалістичність Винниченкова проста, відсторонена, спокійна. Але після прочитання ти розумієш, що розгледів важку і важливу істину, від якої стає моторошно, тому що раніше ти її не помічав, не хотів помічати. Це як побачити жорстоку бійку – троє на одного, дитину із батьками-бомжами, кішку із перебитою лапою. Можна відвернутися, відсахнутися, але ти вже знаєш, що це є. І з цим треба жити, або ж його змінювати. Обирай сам – тут порадники не допоможуть. Але знай, що закони життя, все одно, незмінні.
Як говорив Оскар Уайльд: “всі ми порсаємося у багнюці, але дехто з нас дивиться на зорі”. Винниченко дивився в небо. Він прагнув змін. Він знав, що здатен змінити хід подій. Тому і політичне життя не залишило його байдужим. Під час навчання в Київському університеті (він таки вступив до нього, він таки склав усі іспити) він прилучився до руху визволення України з-під національного гніту Російської імперії.
Початок історії Винниченка-політика
Потім він уже не переставав бути активним учасником політичного життя. На початку ХХ століття вступає до РУПу, що її було перейменовано на УСДРП. Перший арешт і, звісно, виключення із лав студентів Університету. Але арешт був напрочуд ефектним, бодай ефективним. Компанія в Лук’янівській тюрмі підібралася відмінна: серед інших і Сергій Єфремов, літературознавець-народник.
Та довго Винниченко не сидів у холодній – це не входило до його планів. Він тікає. Але не припиняє активної діяльності. Знову арешт. Тепер він направлений до дисбату. І знову це поламало б його плани, він не мав наміру сидіти довго. Знову втеча. Але тепер за кордон. Де надовго не затримується: постійно перевозить революційну літературу до Росії. Черговий арешт. Але довічної каторги йому вдалося уникнути – добрі люди допомогли.
І на початку Першої Світової Війни він уже – мешканець Москви, літератор. Так було до 1917 року.
Історія України та історія Винниченка – єдиний контекст
Після Лютневої революції, встановлення Тимчасового уряду, в Україні політичне життя виходить із підпілля. Є шанс вивести Україну із глухого політичного кута. Винниченко не міг не взяти участі у втіленні такого шансу. Його обирають заступником голови нещодавно створеної Центральної Ради (ЦР). Через три місяці він очолює виконавчий орган ЦР – Генеральний секретаріат. Тепер він пише не тільки літературні твори (яких на той момент уже було досить багато), а й нормативні акти. У тому числі, він – активний співавтор чотирьох Універсалів ЦР. Нагадаємо, що перший Універсал проголошував українську автономію в складі Росії, а останній – четвертий – незалежність України.
Кар’єра у Центральній Раді
Звісно, І Універсал не міг не викликати реакції у Петрограді, звісно, ця реакція не могла бути позитивною. Тимчасовий уряд (ТУ) здійснює тиск на ЦР, і на Винниченка, зокрема, змушуючи прийняти свої директиви. І хоча сам Винниченко сприймав ці директиви як образу (особисту – також, адже він вів перемовини із Петроградом), він мав погодитися із тим, щоб не протистояти ТУ. Однак його колеги по ЦР мали іншу думку. Тому Винниченко змушений був залишити свій піст.
Та ненадовго, на кілька тижнів. Винниченкові знову запропонували очолити уряд. Згодом Володимир Кирилович писав, що в тій критичній ситуації він не повинен був відмовитися, і “міністерську” кризу було залагоджено. Тимчасовий уряд, попри свого негативного ставлення до В. Винниченка, все ж 1 вересня змушений затвердити склад Генерального секретаріату на чолі з ним. За 4 наступні місяці, ніби надолужуючи втрачений час, під керівництвом В. Винниченка відбулося 63 засідання Генерального секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру. Оприлюднюються звернення, заяви, ноти, меморандуми, роз’яснення з питань внутрішньої і зовнішньої політики, інтенсивно готуються законопроекти.
Мабуть, і так зрозуміло, що Петроград знову не у захваті від занадто активного, та ще й авторитетного, Винниченка. Знову візит до столиці Імперії. Але то вже був жовтень. Наближалася Велика Жовтнева, та що Революція. І наблизилася. Тимчасовий уряд повалено. Встановлюється абсолютна непевність.
Без перебільшення можна сказати, що повернення В. Винниченка вранці 28 жовтня з Петрограда сприяло подоланню розгубленості і вирішенню питання про владу в Україні, зокрема і в Києві, на користь ЦР, оскільки в цей час на неї претендували більшовики, особливо командування Київського військового округу (КВО).
Війна між Росією та Україною
Наприкінці грудня 1917 р. і на початку січня 1918 р. становище в Україні загострювалося. З одного боку, Раднарком оголосив стан війни між Росією та Україною і направив свої збройні сили в Україну, з іншого – українські соціалісти-революціонери встановили зв’язки з лівими есерами Росії, які підтримували більшовиків, з метою перебирання до своїх рук Генерального секретаріату. Маючи найбільшу фракцію в ЦР, для есерів це не складало великих труднощів. Але і раніше, і в цей період найбільшою перепоною для них лишався Винниченко. Авторитет і популярність цього діяча були надзвичайно високими серед політиків і широких верств населення.
Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Її виконавчий орган – Генеральний секретаріат перейменовувався у Раду народних міністрів.
11 січня 1918 року на засіданні Малої ради, де вперше оголошувався Універсал, присутні вітали М. Грушевського і В. Винниченка оплесками. А вже наступного дня українські есери почали вимагати, щоб представники українських соціал-демократів, “які ведуть керуючу роль в міністерстві, уступили місце представникам українських соціалістів-революціонерів”. Під час цього виступу В. Винниченка не було на засіданні Малої ради. Тому від імені соціал-демократичної фракції виступив її керівник О. Гермайзе, який піддав політику есерів нищівній критиці, звинуватив їх у тому, що з переляку перед більшовиками вони перехоплюють їхні гасла і “тим самим думають врятувати своє становище. Стоячи перед фактом політичного переляку, перед фактом капітуляції і торгу іменами, – сказав на закінчення О. Гермайзе, – ми відкликаємо наших товаришів з Ради народних міністрів”.
15 січня В. Винниченко вручив М. Грушевському подання про відставку свого кабінету міністрів. 18 січня Мала рада вимушена була його прийняти і доручила формування нового уряду есеру В. Голубовичу.
Винниченко vs Скоропадський
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений евакуюватися до Житомира. Винниченко разом з дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу “Між двох сил”.
Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але авторитет і вага постаті В. Винниченка були настільки незаперечні, що його, не дивлячись на відмову співпрацювати з П. Скоропадським, швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову переходить до активної політичної діяльності.
У серпні 1918 р. В. Винниченко очолює опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягає на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став на таємному засіданні українських політичних партій, що відбулося у Вінниці 13 листопада 1918 р. Після краху гетьманського режиму як голова Директорії В. Винниченко доручає члену УСДРП В. Чехівському очолити РНМ УНР.
Home, sweat home = Директорія, рідна Директорія
В цей же час Винниченко висунув ідеї проведення загальноукраїнського Трудового конгресу і передачу влади трудовим радам. На Конгресі Винниченка переобрали на посаду голови Директорії. Згодом між ним і Петлюрою, який теж входив до Директорії і очолював військові формування УНР, загострилися суперечності. В. Винниченко відстоював необхідність орієнтації на радянську Росію, а С. Петлюра вів переговори з представниками Антанти.
Відсутність єдиної позиції серед Директорії змушувала В. Винниченка кілька разів просити ЦК УСДРП відкликати його з поста голови. В той час ні В. Винниченко, ні голова уряду В. Чехівський практично не контролювали ситуації, і 10 лютого вони пішли у відставку. В. Винниченко виїжджає за кордон.
Політична еміграція
Після еміграції політична кар’єра В. Винниченка не закінчилася. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю “Відродження нації” – твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.
Поставивши за мету висвітлити їх незалежно “від усяких особистих симпатій”, автор роздумував над втраченими можливостями, аналізував причини поразки ЦР і Директорії, дав в цілому об’єктивні характеристики політичним партіям, окремим діячам того часу. Звертають увагу нестримні гнів і обурення щодо колеги і політичного суперника С. Петлюри, котрий, на думку В. Винниченка, випадково опинився у центрі подій.
Комуніст Винниченко
За політичною орієнтацією В. Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, віддаючи перевагу соціальній політиці, недостатньо враховували національний фактор. І навпаки: однією з основних причин поразки ЦР і Директорії, як він вважав, стало “розщеплення” єдиної політики на дві – соціальну й національну – і надання переваги останній.
Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б “національніша”, тісніше пов’язана з історичним минулим України, повніше враховувала особливості й традиції українського народу.
Наприкінці 1919 р. В. Винниченко пробує цю ідею втілити у життя. Він виходить з УСДРП і організовує у Відні Закордонну групу українських комуністів.
Однак життя політичного емігранта його не влаштовує. На початку 1920 р. він починає інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину, не приховуючи цих намірів від українського зарубіжжя. Певна частина еміграції, особливо українська інтелігенція, не тільки підтримувала і поділяла погляди Винниченка, а й пов’язувала з ним надії на повернення.
Повернення до Імперії. Тепер уже Радянської
Нарешті Винниченкові за допомогою закордонних друзів, що співчували комуністичному рухові, вдається нелегально направити з Відня до Києва літак з листами до уряду УСРР. Цей же літак доставив на Україну і 20 примірників щойно віддрукованої книги “Відродження нації”. Володимир Кирилович просив допомогти повернутися на батьківщину, висловити думку з приводу його книги, особливо II і III частин.
Радянське керівництво, особисто В. Ленін, з прихильністю поставилося до прохання В. Винниченка, оскільки його повернення і співпраця з радянською владою надавало їм можливості використовувати його ім’я у політичних цілях, передусім у залученні української інтелігенції до підтримки і зміцнення позиції більшовиків України, яка на той час була ще хиткою.
Наприкінці травня 1920 р. В. Винниченко разом з дружиною прибувають до Москви, де він дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією у члени ЦК КП(б)У.
Відмова з образи
Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, національною політикою РКП(б), то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.
Це був уже не перший випадок, коли Винниченко через свою амбіційність іде, як кіт. І не перший випадок, коли його надмірна (як для політика) образливість рятувала йому життя. Залишся він на посаді, його б спіткала доля Грушевського, Єфремова, Курбаса, Куліша, або й Хвильового.
А так він мало того, що вижив, та ще й не так багато втратив. Його твори, що активно публікувалися, приносили чималий прибуток – авторське право тоді було захищене краще, ніж нині. І навіть після його від’їзду із країни-катувальної машини, про яку співали “я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”, його твори продовжувалися виходити непоганими накладами. Більше того, вони були програмними – їх вивчали у школах.
До того ж Винниченко був популярним автором на Заході. Його п’єси із успіхом йшли в кращих європейських театрах. А проза активно видавалася.
Знову еміграційна праця
Вернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Політичні кола деяких західних країн через одного з лідерів Профінтерну пропонують йому очолити рух за консолідацію усіх емігрантських елементів для боротьби з Радянською країною, обіцяючи при цьому щедру грошову допомогу. Однак В. Винниченко, попри матеріальну скруту, категорично відмовляється «від усіляких балачок про консолідацію». Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.
Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
Впродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Більше 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Фізіологічний аскетизм, що допомагає вижити в екстрім-умовах
Зазначимо також, що не прожив би Винниченко відпущеного йому 71 року, якби не його аскетичний спосіб життя. З дитинства він не звик до кулінарних витребеньок. І в зрілому віці тюремна їжа (а нею він харчувався часто) не сприяла звичці до вишуканості. Зі своєю дружиною, лікаркою за освітою, він пропагував вегетаріанський спосіб життя. Аби зрозуміти, як це тоді, в першій половині ХХ століття, виглядало можна провести аналогію із нинішнім рухом sXe.
І навіть коли подружжя Винниченків жило у розкоші (а таке теж було), вони не дозволяли собі відійти від принципів здорового способу життя. Мабуть, у вас виникло логічне запитання, куди подівся статок Винниченків. Відповімо. В першій половині ХХ століття теж вистачало аферистів на кшталт тих, що обкрадали юридично безграмотних пострадянських громадян на початку 1990-тих.
Подружжя Володимира Кириловича і Розалії Яківни стали черговими жертвами чергової афери. Суть її: є інформація, ніби-то у Білому морі (та й в інших морях) на затонулих кораблях безліч скарбів. І треба тільки вкласти трошечки (у порівнянні із підводними багатствами) коштів, аби їх підняти. Винниченки вклали свої заощадження. А ви б не вклали, якби гарантії надавав німецький уряд? Хто міг повірити у таку підлу профанацію.
Невиконана воля покійного
І останнє. Володимир Винниченко помер у березні 1951 року у Франції. Похований на цвинтарі міста Мужен. Хоча мріяв і заповідав поховати його на Україні.
Спочатку Радянський уряд відмовлявся виконати волю покійного. Тепер ігнорує останню волю величної Людини Незалежний уряд.
Keta
При написанні статті було використано матеріали Урядового порталу та Вікіпедії
Що б ми порадили прочитати: “Записки кирпатого Мефістофеля”, “Краса і сила”, “Чорна пантера та білий ведмідь”, “Кумедія із Костем”, “Між двох сил”, “Сонячна машина”, “Суд”, “Федько Халамидник”, “Зіна”, “Слово за тобою, Сталіне”, “Момент”.
Скачати твори Винниченка можна тут
Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!
Коментарі