Остап Вишня. Головний чухраїнець світу

Остап Вишня (13 листопада 1889 - 28 вересня 1956) – український письменник, гуморист і сатирик. Остап Вишня – літературний псевдонім Павла Михайловича Губенка.

Народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зінькiвського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї. Він закінчив початкову, потім двокласну школу в Зіньковi, згодом продовжив навчання в Києвi, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907 p.) працював фельдшером – спочатку в армії, а з часом – у хірургічному відділі лікарні Пiвденно-Захiдних залізниць.

Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині – тож, працюючи в лікарні, старанно “налягав” на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію i в 1917 p. вступив до Київського університету; одначе скоро залишив навчання i повністю віддався журналістській i літературній праці.

Перший надрукований твір Остапа Вишні – “Демократичні реформи Денікіна” – побачив світ за підписом “П. Грунський” у Kам'янець-подільській газеті “Народна воля“ 2 листопада 1919 року.

В цій же газеті було надруковано ще кілька фейлетонів молодого письменника, а з квітня 1921 року, коли він став працівником республіканської газети “Вiсті ВУЦВК”, розпочався період його активної творчості і систематичних виступів у пресі. Псевдонім Остап Вишня вперше з'явився 22 липня 1921 р. в “Селянськiй правді” під фейлетоном “Чудака, їй-богу!”).

Вишня найбільше атакував слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що “кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися”. Особливо нещадно висміював Вишня слабість в українців інстинкту громадської i національної єдності, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись i обходяться Україні.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири i гумору. Започаткував новий жанр – усмішка.

Усмішка – це різновид фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: “Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону»”.

Автор “Вишневих усмішок” освоює і далі розвиває традиції вітчизняної та світової сатиричної літератури й народної творчості. Передусім традиції класиків (Гоголя і Шевченка, Щедріна і Франка, Мартовича і Чехова).

У 1934 році гуморист був незаконно репресований i зміг повернутись до літературної праці лише в 1944 році. Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорi в письменницький кабінет у Києвi. Він мусив своїми гуморесками спростовувати наклепи “націоналістів”, нібито улюбленця цілої України – Вишню – закатувала Москва, i висміяти “буржуазних націоналістів” та насамперед УПА.

Так у 1945-1946 з'явилась “Самостійна дірка” Остапа Вишні – голос гумориста з могили. “Буржуазні націоналісти” й повстанці привітали Воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали i собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе i бореться.

Першим твором, що знаменував повернення письменника до літературної праці, стала “Зенітка”. Звичайно, цей, другий i останній період творчості, був далеко не простим для Павла Михайловича. Можливо саме для того, щоб приховати свою справжню сатиру, він відточує образ героя-оповідача, мудрого, дотепного, занозистого часом, але... сумного.

Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею i мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в “усмiшках” Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства.

Як у 20-тих роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-х роках повстанці не брали серйозно його слів про “націоналістичних запроданців”, а сміялися, читаючи його “самостійну дірку”, бо ж вона була символом “самостійності” УРСР під московським чоботом.

Остап Вишня провадив i велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань “Плуг” i “Гарт”, в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу “Червоний перець” (1922) i продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 р. було поновлено його вихід.

Вiдома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників. Пiсля війни Остап Вишня став членом редколегіі журналу “Перець” i активним його співпрацівником.

З Вишні був бездоганно вірний друг i товариш. Його знайомі оповідають, що він рятував своїх товаришів матеріально i гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 до весни 1921; i в тюрмі НКВД у Харковi, де він сидів з 26 грудня 1933 до весни 1934, i в концтаборі на Печорi 1934-1943 pp.

Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулiшем i Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безпорадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми – забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року.

За матеріалами Вікіпедії

Що ми радимо почитати: “Чухраїнці”, “Думи мої думи”, “Зенітка”, “Ленінград і ленінградці”, “Мисливські усмішки”, “Моя автобіографія”, “Отак і пишу”, “Перший диктант”, “Цеп на Муссоліні”